Выбрать главу

Але на фото все одно було щось, чого я не міг торкнутися. І тоді я це побачив.

— Ви, мабуть, жартуєте, — сказав я вголос.

Я натиснув просту команду. Молода жінка на екрані зникла, а потім знову з’явилася, трохи змінившись. За нею тепер можна було розібрати обрізану вивіску магазину: «Сторновей. Крамниця й Прес…». Але важливо було не те, що написано, а те, що напис більше не був задом наперед.

Фотографія була неправильна. Звичайна помилка, яка здебільшого не має значення. Але в якийсь момент, чи то під час сканування з негатива, чи передавання до бази даних зниклих безвісти, зображення перевернули. Праве — ліворуч, ліве — праворуч.

Я дивився на дзеркальне зображення.

З дедалі сильнішим хвилюванням я знову збільшив зуби молодої жінки на фотографії. Тепер її верхній лівий різець мав V-подібну виїмку, яка точно збігалася зі сколом у черепі. І обидва нижні праві ікла були викривлені, пере­криваючи так само зуб поруч із ними. Я знайшов збіг.

Уперше я дозволив собі прочитати опис, який супроводжував фотографію. Молоду жінку звали Дженіс Дональдсон. Їй було двадцять шість років, вона була повією, алкоголічкою та наркоманкою, яка зникла безвісти в Сторновеї п’ять тижнів тому. Не було ні широкомасштабного пошуку, ні бюлетенів новин. Просто ще один відкритий файл, ще одна душа, яка завалилася в щілину.

Я знову подивився на її фотографію, на застиглу електронну усмішку. Повнолиця, з круглими щоками й подвійним підборіддям. Навіть якщо зважити на її наркозалежність, видно було, що вона схильна до надмірної ваги. Багато жиру для спалювання. Це ще потрібно підтвердити стоматологічними картами та відбитками пальців, але я не сумнівався, що знайшов убиту жінку.

— Привіт, Дженіс, — сказав я.

Я дивився на екран свого ноутбука, а Дункан у цей час тулився у фургоні, намагаючись зосередитися на підручнику з кримінології. Це було нелегко. Вітер дув сильніше, ніж будь-коли. Дарма що фургон був припаркований на підвітряному боці за котеджем, який узяв на себе основний удар сили шторму, трейлер усе одно безжально розгойдувало.

Постійні удари викликали занепокоєння й незручність. Дункан думав вимкнути парафіновий обігрівач, бо раптом фургон перекинеться, але вирішив цього не роби­ти. Він радше ризикнув би загорітися, аніж замерзнути на смерть. Тож констебль спробував не звертати увагу на те, як гойдається його прихисток, і зробив усе можливе, щоб зосередитися на книзі, поки дощ свердлив металевий дах. Але коли помітив, що перечитує той самий абзац утретє, нарешті змирився, що увагу вже не зосередити.

Він зітхнув і закрив книгу. Річ у тім, що його турбував не тільки шторм. Він усе ще тривожився через ідею, яка спала йому на думку раніше. Знав, що взяв дурне в голову, що думка ця сміховинна. Але тепер знову почав думати про це й не міг викинути з голови. Занадто ­активна уява.

Питання полягало в тому, що із цим робити? Сказати комусь? Кому? Він майже проговорився докторові Гантеру, але передумав. Звичайно, завжди був Броуді. Або Фрейзер. «Ага, аякже». Дункан добре знав про прорахунки сержанта-детектива як поліціянта. Запах віскі в його подиху вранці викликав збентеження. Огидно. Це було так, наче він думав, що люди не помітять або не перейматимуться. Батько Дункана розповідав йому про де­яких офіцерів, які пережили професійне вигоряння й чиї амбіції зводилися до того, щоб не вскочити в халепу, поки не вдасться вийти на повну пенсію. Фрейзер як він є.

Дункан подумав, чи той завжди був таким, чи поступово скотився в цей стан розчарування. Звичайно, він чув, що про нього говорять; дечому вірив, до іншого ставився трохи скептично. Але йому завжди хотілося думати, що під алкогольними щоками все ще ховається поліціянт, який не втратив порядності.

Однак тепер він не був аж такий упевнений. Ось вони й опинилися на вістрі розслідування вбивства — просто на вістрі — і Фрейзер все ще поводився так, ніби це якась дурна незручність. Дункан зовсім цього не розумів. Дункан думав, що це найцікавіша справа в його житті. Це визнання викликало невеличке почуття провини. А жінка-то померла. Чи правильно почуватися таким збудженим?

Але це його робота, міркував він. Саме для цього він і пішов у кримінальну поліцію, а не заповнювати бланки на паркування чи розбирати п’яні сусідські сварки. Він знав, що є зло — можливо, не в біблійному розумінні, але все одно є. Він хотів мати можливість подивитися злу в очі й змусити його здригнутися. Є різниця. «Так, і я можу уявити, що Фрейзер сказав би про це». Усмішка повільно зникла з його обличчя. Тож що він збирався робити?