Я ще трохи побув у салоні, гадаючи, що взагалі роблю на маленькому поромі посеред Атлантики замість того, щоб бути вдома з Дженні. Останнім часом ми дедалі більше сварилися, і завжди через мою роботу. Ці думки мене зовсім не розрадили, тож зрештою я сидів та нервував, міркуючи, чи правильне рішення ухвалив та як маю залагодити свою провину перед подругою.
Зрештою я залишив поліціянтів та вийшов на палубу. Вітер одразу накинувся на мене, бризнув дощем, але порівняно до перегрітого закислим повітрям салону то було полегшення. Зігнувшись проти вітру, я тішився бризками на обличчі. Острів уже було видно: пором пихкав і наближався до темного масиву. Я вдивлявся в темряву та відчував знайоме стискання всередині: трішки нерви, трішки передчуття того, що чекає тут на мене.
Що б то не було, я сподівався, що воно того варте.
Краєм ока помітив сплеск червоного й обернувся на молоду жінку, яка невпевнено пробиралася до мене палубою. Раптом вона ледь не впала на останніх кількох кроках, тож я простягнув руку, щоб її підтримати.
— Дякую.
Вона вчепилася за поруччя біля мене та задиркувато всміхнулася.
— Жорстко. Ієн каже, що весело буде швартуватися.
Говірка в неї була м’якша, співоча, але подібна до мови Фрейзера.
— Хто такий Ієн?
— Ієн Кінрос. Шкіпер. Ми старі сусіди на Руні.
— Ви там живете?
— Вже ні. Моя родина перебралася до Сторновея, тільки бабуся тут. Ми її по черзі провідуємо. Отже, ви тут разом з поліцією?
Мене не зовсім переконала невинна інтонація запитання.
— Щось таке.
— Але ж ви сам-то не з них? Не поліціянт, маю на увазі.
Я похитав головою.
Вона широко всміхнулася.
— Я так і подумала. Ієн казав, що вони вас називають «доктором». Там когось поранено? Чи що?
— Ні, наскільки мені відомо.
Видно було, що така відповідь тільки розпалила її цікавість.
— То що то за доктор, що їде на Руну разом з поліцією?
— Ви краще сержанта Фрейзера запитайте.
Вона скривилася:
— Еге ж, так він і скаже.
— Ви одне одного добре знаєте?
— Якось так. — Вона не продовжила теми.
— То чим ви займаєтеся на Сторновеї? — запитав я.
— О, я… пишу. Працюю над романом. До речі, я Меґґі Кесіді.
— Девід Гантер.
Враження було, наче вона зберегла цю інформацію в спеціальному файлі. Ми трохи помовчали, спостерігаючи, як у слабкому світлі поступово наближається острів: сірі скелі, вкриті поверху невиразною зеленню, виростали з моря. Одна з них, висока й чорна, здіймалася перед нами, мов природна вежа — такі ще називають «морський стек».
— Майже прибули, — сказала Меґґі. — Гавань одразу за Стек-Россом, отією чорною штукою. Кажуть, третій за висотою стрімчак у Шотландії. Типова Руна. Тільки-то й слави, що бути номером три.
Вона відступила від поруччя.
— Гаразд, приємно було познайомитися, Девіде. Може, ще побачимося до вашого від’їзду.
Вона пробралася палубою, повертаючись до Кінроса із сином в рубці. Я помітив, що крокує вона тепер значно впевненіше.
Мою увагу знову привернув острів, до якого ми наближалися. За Стек-Россом скелі оточували невеличку гавань. Світло вже починало згасати, але я зміг роздивитися розсип будинків, розташованих на березі бухти, маленьке віддалене поселення, загублене в дикому безлюдному просторі океану.
Різкий свист позаду мене перекрив навіть завивання вітру та торохтіння мотора. Я обернувся на Кінроса, який люто махав мені:
— Всередину!
Двічі повторювати не довелося. Море розбушувалося, хвилі котилися між стрімкими скелями, що оточували гавань. Корабель тепер гойдало не вгору-вниз; рух, що вивертав шлунок, навіював думки про коркотяг: хвилі кидалися одна на одну, перекочувалися через палубу, заливаючи її солоними бризками.
Я повернувся до задухи салону, тримаючись за поруччя. Пором, здригаючись від ударів хвиль, маневрував гаванню, а ми з Дунканом і геть зблідлим Фрейзером чекали на палубі. Крізь вікно салону видно було, як хвилі розбиваються об бетонний причал, викидаючи хмари білої піни. Пришвартуватися вдалося тільки з третьої спроби; від потужних зусиль двигуна втримати кораблик на місці той вібрував усім корпусом.
Ми вийшли із салону, із зусиллям крокуючи хиткою палубою. Сховатися від вітру не було як, але нас освіжило холодне повітря із чистим солоним присмаком. Над головою з криком кружляли мартини, а на пристані снували люди, закріплюючи мотузки та гумові відбійники. Попри скелі, гавань була повністю відкрита для моря, і лише єдиний хвилеріз притлумлював силу хвиль. Кілька рибальських човнів уже стояли на якорі, посмикуючись біля своїх причалів, наче собаки, що натягують повідець.