«Я не розумію. Що ти хочеш, що я маю зробити?» Вона відкрила рота. Я чекав, що вона заговорить, але замість слів із вуст пішов дим. Я хотів відвести погляд, та не міг.
Дим валив із неї: з очей, носа й рота, з кінчиків пальців. Я відчував запах її горіння, але полум’я не було. Тільки дим. Він заповнював кімнату, ховаючи її від мене. Я знав, що маю щось зробити, спробувати їй допомогти.
«Ти не можеш. Вона вже мертва».
Дим ставав густішим, мене починало душити. Я все ще не міг рухатися, але потреба діяти була надзвичайною. Я більше не міг бачити жінку, більше нічого не бачив. «Рухайся. Зараз!»
Я кинувся до неї…
І прокинувся. Я все ще був у медпункті, сидів за столом, де заснув. Але тепер у кімнаті справді було темно. Слабке сяйво йшло від мого ноутбука, де мчала в забуття нескінченність зірок. Заставка ввімкнулася сама, а це означало, що я спав принаймні п’ятнадцять хвилин.
Надворі бушував буревій. Я намагався позбутися наслідків сну. Мені не вистачало дихання, зір затуманився, ніби перед очима майорів серпанок. І відчувався їдкий запах диму.
Я глибоко вдихнув і одразу закашлявся. У гортані стояв смак диму, і запах теж. Я спробував вимикач галогенної лампи. Нічого. Шторм, мабуть, нарешті спромігся вимкнути електроенергію на Руні. Ноутбук працював від акумулятора. Я натиснув клавішу, виводячи його з режиму енергоощадження. Засвітився екран, кидаючи по стінах медпункту тьмяне синє світло. Тепер задимленість повітря стала очевидною, і коли останні залишки сну розвіялися, я зрозумів, що мені це не просто снилося.
Кімната була повна диму.
Кашляючи, я підскочив і кинувся до дверей.
Схопився за ручку, але відразу ж відсмикнувся.
Та була розпечена.
Я опустив жалюзі на скляну панель у дверях після денного візиту зловмисника, але тепер ривком підняв їх. Зал за склом плив у сірчано-помаранчевому світлі.
Горів весь клуб.
Я відступив від дверей і швидко оглянув приміщення. Єдиним іншим виходом було маленьке віконце, розташоване високо в стіні. Якщо стати на стілець, можна спробувати протиснутися. Я спробував його відчинити, але віконниця не зрушила з місця. Побачив замки, вилаявся. Невідомо, де може бути ключ, і нема часу шукати. Схопив настільну лампу, щоб розбити скло, але зупинився останньої секунди. Відчинене вікно не було таким великим, щоб я міг пролізти. Якби я розбив його, то ніколи не проліз би через менший отвір. І хоча двері медпункту були зачинені, приплив насиченого киснем повітря ззовні все одно був здатен спричинити вибухове поширення вогню. Я не міг ризикувати.
Дим у кімнаті густішав, дихати ставало дедалі важче. «Ну ж бо! Думай!»
Я зняв пальто з гачка й побіг до умивальника. Відкривши кран на повну, занурив під нього голову, намочив шарф і рукавички. Холодна вода стікала обличчям, коли я натягав пальто, проклинаючи незграбну пов’язку.
Замотавши ніс і рот мокрим шарфом, я засунув праву руку в рукав, підняв капюшон пальта.
Схопивши ноутбук зі столу, кинув погляд на череп і щелепу, що лежали на сталевому столику. «Вибач, Дженіс».
Цієї ж миті шибка круглого віконця вибухнула.
Я дивився в інший бік, капюшон і шарф захистили мене від більшості уламків скла, що розлетілися кімнатою. Я відчув кілька уколів на відкритій шкірі, але біль від порізів був затьмарений раптовою доменною хвилею жару. Дим із полум’ям поринули в медпункт, я відсахнувся. Я втратив останній шанс вибратися крізь вікно. Навіть якщо вогненна куля, що увірвалася крізь розбиту шибку, не вбила мене одразу, я згорю до смерті, перш ніж зможу пробратися крізь вузький отвір.
Дим просочувався крізь шарф, душив мене. Відхекуючись і кашляючи, я згорбився, прикрившись спиною від жару, що пробивався крізь розбите кругле віконце, і схопився за дверну ручку. Вода на рукавичці випаровувалася, жар пробивав крізь товсту тканину. Я рвучко відчинив двері й кинувся всередину.
І наштовхнувся на стіну вогню й шуму.
Фортепіано палало, мов смолоскип, ноти волали в божевільному дисонансі, вогонь смикав і ламав струни. Я ледь не повернувся до медпункту, але знав: таке повернення означатиме смерть. Але тепер я побачив, що клуб горить не весь. Одну половину охоплювало полум’я, жовті язики ганялися по стелі та підлозі, але сторона, де вихід, ще не була ушкоджена.
«Вибирайся! Іди!» Очі сльозилися, я спотикався, пробираючись крізь дим. Майже одразу заблукав і осліп. Я відчував запах пойнятого тлінням пальта, від шарфа на моєму обличчі йшов сморід обпаленої вовни. Серце калатало від страху та браку кисню, я не бачив стільців, поки не впав на них.