— Так, тепер з вами розберемося?
— Усе гаразд, я можу сам.
— Впевнена, що можете. Але так не буде. — Вона заходилася чистити порізи й подряпини на моєму обличчі. — Не хвилюйтеся. Я була тут неофіційною медсестрою до появи Брюса Кемерона.
Надворі стогнав вітер, але між нами, поки вона працювала, панувала легка тиша. Мені було цікаво, що така молода жінка, як вона, мати-одиначка, робила в такій глушині, на Руні. Заробляти на життя в такому місці нелегко. Броуді сказав мені, що вона зустріла батька Анни на великій землі, тож, очевидно, колись виїжджала. І все ж повернулася сюди. Чи тому, що їй справді подобалася ізоляція острова, чи вона тікала від того, що сталося?
Я знову подумав про відвідувача, який раніше був на кухні і залишив її в сльозах. На острові такого розміру небагато самотніх чоловіків, тому важко було не дійти висновків про причину її таємничості.
Знову ж таки, що я знав? Якби я мав хоч якийсь розум, зараз би повернувся додому до Дженні. Я хотів би поговорити з нею і пошкодував, що не попросив скористатися радіо Фрейзера, коли мав нагоду. Мені було цікаво, що вона робить, чи хвилюється за мене. Ймовірно. «Не треба було погоджуватися на це». Що в біса я робив на похмурому острові за багато миль від цивілізації, де ледь не помер, коли заблукав на вересовищі, ледь не згорів до смерті, — усе це замість того, щоб жити власним життям?
От тільки саме це й було моїм життям, — раптом осяяло мене розуміння. Це те, що я роблю. Те, хто я є. І якщо Дженні сприймає це як проблему, куди нас це приводить?
Голос Елен повернув мене в стан тут і зараз.
— Чи правда те, що люди говорять? Про тіло?
— Що говорять?
Вона акуратно промазала поріз антисептиком.
— Що це було вбивство.
Завдяки Фрейзеру я, мабуть, міг уже спокійно підтвердити те, що майже всі на Руні вже знали, але все одно відчував небажання говорити про це, навіть з Елен.
— Усе гаразд, я знаю, що не варто питати, — швидко сказала вона. — Я просто не можу повірити, що тут може статися щось подібне. В барі тільки про це й говорять. Ніхто не може уявити, хто жертва, не кажучи вже про те, хто причетний до вбивства.
Я пробурчав щось незрозуміле. Саме цього ми сподівалися уникнути. Тепер плітки та чутки заповнюють вакуум, утворений за браком вагомих фактів, каламутять воду та розбурхують мул недовіри. І єдина особа, яка виграє від цього, — це вбивця.
— То ви приїдете до Руни на наступну відпустку? — запитала Елен, навмисне підвищуючи настрій.
Я розсміявся. Виявилося, що це боляче.
— Облиште, — сказав я їй, здригаючись.
Вона всміхнулася.
— Вибачте. Але чи завжди ви так схильні до нещасних випадків?
— Зазвичай не так. Мабуть, це місце таке.
Її усмішка згасла.
— Так, можу в це повірити.
Це був надто гарний вступ, щоб ним не скористатися.
— А що ви? Вам тут подобається?
Вона раптом сконцентрувала всю увагу на порізі.
— Тут не так уже й погано. Вам слід побувати тут улітку. Ночі чудові. Компенсують такі дні.
— Але?.. — запитав я.
— Але… це маленький острів. Ти весь час бачиш одні обличчя. Кілька підрядників або випадковий турист, оце й усе. І, фінансово, ти просто борешся за те, щоб хоч якось залишитися на плаву. Іноді я бажаю… ну, це не має значення.
— Продовжуйте.
На її обличчі відбився смуток, який, на мою думку, вона зазвичай стримувала.
— Я хотіла б утекти звідси. Залишити це місце — готель, острів — позаду мене, забрати Анну й просто піти. Куди завгодно. Кудись туди, де є пристойні школи, і магазини, і ресторани, і люди, яких ви не знаєте, які не знають вас і ваших справ.
— Так чому б і ні?
У тому, як вона похитала головою, відчувалася поразка.
— Це не так просто. Я виросла на Руні, і все, що маю, — тут. Крім того, що б я робила?
— Ендрю Броуді сказав мені, що ви навчалися в коледжі на великій землі. Хіба не можна цим скористатися?
— Патякав язиком, еге? — Вона наче не знала, сердитися їй чи сміятися. — Так, я провела два роки у коледжі громадського харчування в Данді. Там навчилася надавати першу медичну допомогу, — вся ця нісенітниця про здоров’я та безпеку. Колись уявляла себе шеф-кухарем. А потім захворів батько, тому я й повернулася. Тільки тимчасово, думала я. Та згодом опинилася з дитиною, яку треба утримувати, а роботи тут не те щоб багато. Тож коли батько помер, я продовжила керувати цим закладом.
Вона підняла на мене брову.
— Ви не збираєтеся запитувати?