— Запитувати що?
— Про батька Анни.
— Ні, поки ви промиваєте антисептиком мої порізи, точно ні.
— Добре. Щоб ви знали, скажімо так, там ніколи не було майбутнього. — З її тону було зрозуміло, що тему закрито. Вона повернулася до свого мазка. — То що ще вам сказав Ендрю Броуді?
— Небагато. Мені б не хотілося, щоб ви заборонили йому приходити до готелю.
— Малоймовірна загроза, — засміялася вона. — Анна його так любить. Мабуть, я теж, хоча не кажіть йому цього, будь ласка. Він і так весь час прагне нами опікуватися.
Вона зробила паузу. Я здогадувався, що буде.
— Ви знаєте про його дочку? — запитала вона.
— Він мені сказав.
— Ви, мабуть, йому сподобалися. Зазвичай він про це не говорить. Наскільки я розумію, дівчина була трохи дикою. І все-таки я не можу уявити, як це має бути для нього — не знати, що з нею сталося. Він намагався відшукати її після того, як вийшов на пенсію, але так і не знайшов. Тоді й приїхав сюди. — Вираз її обличчя пом’якшав. — Не сприйміть це неправильно. Але в певному сенсі все це було для нього добре. Дало йому нове дихання. Деякі люди не створені для пенсії, от Ендрю один із них. Я вважаю, що він був непоганим поліціянтом.
Я теж. Я був радий, що він тут. Зараз більше, ніж будь-коли.
Елен опустила закривавлену вату в миску.
— Ось так. Найкраще, що ви можете зробити зараз, це прийняти гарячий душ і трохи поспати. Я дам вам мазь від опіків.
Раптовий порив вітру налетів на готель, змусивши затремтіти всю будівлю. Елен похитала головою, прислухаючись.
— Шторм підіймається, — сказала вона.
16
Знову задощило — на решту ночі. Потоки води перетворювали те, що залишилося від будівлі клубу, на нерівний курган сірого та чорного попелу. Пасма диму здіймалися над згарищем, їх розвіював вітер. Один куток частково вцілів: кілька футів обгорілої деревини, яка далі переходила в ніщо. Місцями крізь купу уламків все ще стирчали впізнавані фігури: куток сталевої шафи, запеченої вогнем, ніжки скелета крісла, які пробивалися крізь попіл, наче мертві гілки крізь сірий сніговий замет.
Похмуру картину доповнювали темні важкі хмари, що вкривали вершини невисоких пагорбів. Дощ лляв майже горизонтальними потоками. І шторм, здавалося, посилився, кидаючись на все на своєму шляху, що здавалося навмисним з його злою волею.
Броуді, Фрейзер і я вийшли до клубу, щойно розвиднилося. Я почувався виснаженим. Спав менш як чотири години, все тіло боліло. Вивернуте під час втечі з вогню плече невблаганно пульсувало. Того ранку я ледве впізнав себе в дзеркалі, коли взявся голитися. Шкіра обличчя вигоріла від сонця, вкрита дрібними порізами — сліди уламків скла, що розлетілися під час вибуху. Підпалені брови й вії надавали мені дивного, здивованого виразу.
Проте, як сказав Стракан, могло бути значно гірше.
Броуді з Фрейзером стояли позаду мене, поки я розглядав дим над уламками. Згідно з правилами, я мав зачекати, доки пожежний інспектор переконається, що будівля безпечна, але коли це має статися, невідомо. У мене не було ілюзій, що останки Дженіс Дональдсон змогли пережити своє друге спалювання.
Але мені доведеться переконатися в цьому особисто.
Дощ падав, ніби небо було створене з води, утрамбовував попіл і зволожував його зовнішній шар до чорної каші. І все ж він ще не здолав вогонь повністю. Руїни тліли зсередини. Я відчував тепло від них на своєму обличчі, контраст із холодом на спині.
— Ви думаєте, щось ще лишилося неушкоджене? — запитав Броуді.
— Не думаю. — Голос у мене ще хрипів від диму.
Фрейзер роздратовано зітхнув. Під дощем він здавався якимось пошарпаним і жалюгідним.
— То навіщо клопотатися?
— Щоб переконатися, що не залишилося.
Я міг розгледіти один почорнілий куток мого кейса, що стирчав із попелу того, що колись було медпунктом. Кейс був відкритий, а його вміст перетворився на обвуглені залишки. Відразу за ним виднівся столик-візок з іржостійкої сталі, де я працював над черепом Дженіс Дональдсон. Візок лежав на боці, наполовину похований під залишками даху. Черепа та щелепи ніде не було видно, але надії я не плекав. Від удару кальциновані кістки мали розбитися на порох. Можливо, кілька зубів уціліло, але не більше. Так чи так, залишалося чекати, доки прибуде експертно-криміналістична група, яка зможе просіяти уламки. Для належного пошуку знадобиться більше ресурсів, ніж є в мене.
Я стер з обличчя шматок рознесеного вітром попелу, обережно пробрався до холодильника. Рука мертвої жінки була всередині, тож існував шанс, що ізоляція її захистила. Але коли я розчистив уламки, ця надія швидко зникла. Біла емаль холодильника вигоріла, гумовий ущільнювач розплавився, дверцята відчинилися й віддали вміст вогню. Від руки Дженіс Дональдсон залишилася лише кістка, розпечена до темно-карамельного кольору.