Окремі суглоби пальців розсипалися, на них згоріла сполучна тканина. Вони лежали на дні холодильника, ще гарячі на дотик. Я вибрав їх, давши їм трохи охолонути, перш ніж помістити в пакет.
Усі мої невикористані пакети з доказами були в кейсі з обладнанням. Вони згоріли в полум’ї разом з усім іншим, але я приніс із готелю пачку пакетів для заморозки. Коли я зібрав те, що залишилося від руки, в один із них, то знову приєднався до Броуді з Фрейзером.
— Оце й усе? — запитав Фрейзер, примружившись на сумку.
— Оце й усе.
— Навряд чи варто було клопотатися.
Я проігнорував його й пішов туди, де в руїнах клубу все ще стояла вертикальна частина чорної деревини. Дерев’яний брус обвуглився. До нього були прикріплені яскраві мідні дроти — усе, що залишилося від електричної проводки клубу. Пластикова ізоляція навколо міді згоріла, але самі дроти вціліли, прикріплені скобами до дерев’яної стійки.
Судячи з розташування, вони живили вимикач біля входу. Коли я побачив їх, у мене зародилося уявлення, надто слабке, щоб назвати підозрою. Мені вдалося втекти з охопленого полум’ям залу лише тому, що вогонь не поширився до дверей. Отже, все, мабуть, почалося з дальнього боку, навпроти того місця, де я зараз стояв. Я почав обходити руїни клубу, пробираючись у дальній кінець.
— Що тепер? — роздратовано запитав Фрейзер. Броуді нічого не сказав, просто замислено дивився.
— Хочу дещо перевірити.
Я сказав собі, що, мабуть, марно витрачаю час, оглядаючи попіл і уламки, де стояла задня стіна. Потім щось привернуло мій погляд. Присівши, я обережно змахнув попіл і відкрив те, чого сподівався не побачити.
Маленькі калюжі розплавленого металу виблискували на тлі обвугленої деревини.
У мене мороз пройшов поза шкірою. Я надивився достатньо пожеж й дуже добре знав, що вони означають.
Ця пожежа не була випадковістю.
І тоді мені спало на думку дещо гірше, про що я навіть не думав до цього моменту. «О боже».
Усвідомлення нової нагальної потреби погнало мене назад до Броуді з Фрейзером. Та все одно я почув, як наближається машина, і побачив, як пошарпаний «фольксваґен-міні» Меґґі Кесіді підстрибує дорогою в нашому напрямку. Гіршого моменту для неї не придумати. Вона вилізла, маленька, як завжди, у своєму великому червоному пуховикові.
— Доброго ранку, панове, — весело привіталася Меґґі. — Чула, хтось вчора ввечері влаштував барбекю.
Фрейзер уже крокував до неї.
— Це заборонено. Назад до машини. Негайно!
Вітер розчахнув її пальто, обгорнув навколо неї, наче кокон, а вона вже простягла свій диктофон, ніби відлякуючи поліціянта. Обличчя репортерки було знервованим, але вона з усіх сил намагалася це приховати.
— То так? Чому це?
— Бо я так кажу.
Вона похитала головою з удаваним жалем.
— Вибачте, неправильна відповідь. Я проспала весь шарварок минулої ночі й не збираюся втратити новини зараз. Можливо, якби ви сказали мені кілька слів, о, скажіть про те, як зараз триває розслідування вбивства, і як, на вашу думку, почалася пожежа, тоді я радо дам вам спокій.
Фрейзер стиснув кулаки, дивлячись на неї з такою ворожістю, що я злякався, що він зараз щось учворить.
Меґґі посміхнулася мені.
— А ви, докторе Гантер? Чи є надія…
— Нам потрібно поговорити.
Я не знаю, хто найбільше здивувався: вона чи Фрейзер.
— Ви не говоритимете з нею!
Я спіймав погляд Броуді.
— Не лізьте, — зупинив він Фрейзера.
— Що? Жартуєте чи що? Вона ж клята…
— Просто не лізьте.
Усі роки командування гримнули в його голосі. Фрейзеру це не сподобалося, але він поступився.
— То так, добре! Робіть що хочете, — кинув він, повертаючись до «рендж-ровера».
— Не відпускайте його нікуди, — попередив я Броуді, — нам потрібна машина.
Меґґі дивилася на мене підозріло, наче я влаштував якийсь новий трюк.
— Мені потрібна ваша допомога, — сказав я їй, узяв її під руку та повів назад до «міні». — Ми зараз поїдемо, і я не хочу, щоб ви рушили за нами.
Вона витріщилася на мене, наче я збожеволів.
— Що це ви…
— Послухайте. Будь ласка, — додав я, знаючи, що вже забагато часу було витрачено. — Ви хочете статтю, я обіцяю, що ви її отримаєте. Але зараз мені потрібно, щоб ви дали нам спокій.