Фрейзер вирвав панель покрівлі, кинув на вітер, і той поніс її вересовищем. Метал кидався й підстрибував уздовж трави, наче повітряний змій, що впав на землю, поки не наштовхнувся на котедж. Фрейзер як божевільний шматував решту уламків. Навіть з того місця, де я стояв, відчувався нестерпний запах горілого м’яса.
Потім він зупинився, дивлячись на те, що відкрилося зору.
І відштовхнувся назад, нескоординований, як зламана маріонетка.
— О боже. Боже, нахрін, милий, це ж не він. Скажіть, що це не він!
Тіло лежало в центрі автофургона. Труп не так сильно обгорів, як останки Дженіс Дональдсон, але його обпалена людська подоба робила видовище ще гіршим. Кінцівки були підтягнуті, він згорнувся в позі ембріона, такий жалюгідно вразливий. Навколо його середини звивався обгорілий ремінь однострою. До нього все ще були прикріплені почорнілі від вогню палиця та наручники.
Фрейзер ридав.
— Чому він не вибрався? Чому не вибрався?
Я взяв його за руку.
— Нумо…
— Геть від мене! — прогарчав він, висмикуючись.
— Опануйте себе, чоловіче! — різко сказав йому Броуді.
Фрейзер обернувся до нього.
— Не кажи мені, що робити! Ти довбаний пенс! У тебе тут немає повноважень! Ти тут ніхто!
Обличчя Броуді не ворухнулося.
— Тоді почніть самі діяти як офіцер поліції.
Фрейзер раптом ніби попустився.
— Йому було двадцять один, — пробурмотів він. — Двадцять один! Що я скажу хлопцям?
— Скажете їм, що його вбили, — сказав Броуді жорстоко. — Скажете їм, що в нас на острові вбивця. І скажіть їм, що якби Воллес одразу відправив відповідну слідчу групу, ваш двадцятиоднорічний констебль міг би жити!
У його голосі бриніло невластиво сильне почуття. І ми всі знали, що він не озвучив: саме обмовка Фрейзера про те, що ми розслідуємо вбивство жінки, можливо, змусила вбивцю запанікувати. Але тепер не було сенсу когось звинувачувати, і, дивлячись на Фрейзера, я подумав, що він уже досить страждає.
— Спокійно, — сказав я Броуді.
Він глибоко вдихнув, потім кивнув, знову взявши себе під контроль.
— Ми маємо повідомити велику землю про те, що сталося. Це вже не просто звичайне розслідування вбивства.
З червоними очима Фрейзер дістав радіоприймач. Повернувшись спиною до вітру й дощу, він набрав номер на клавіатурі. Прислухався, потім спробував ще раз.
— Ну ж бо, ну!
— Що не так? — запитав Броуді.
— Не працює.
— Як це не працює? Ви Воллесу вчора ввечері дзвонили.
— А тепер нічого! — огризнувся Фрейзер. — Раніше я думав, що це лише радіо Дункана, але тепер не можу нікого викликати. Подивіться самі, сигналу немає!
Він штовхнув його Броуді. Колишній інспектор узяв апарат, постукав по клавішах. Приклав слухавку до вуха, віддав її.
— Спробуймо те, що в машині.
Стаціонарне радіо «рендж-ровера» використовувало ту саму цифрову систему, що й портативні рації. Не спитавши Фрейзера, Броуді спробував, а потім похитав головою.
— Глухо. Шторм, мабуть, зруйнував щоглу. Якщо таке стається, уся мережа зв’язку на островах вимикається.
Я дивився на порожній, продутий вітром краєвид навколо нас. Низькі темні хмари, що нависли над островом, ніби ще більше закривали все від зовнішнього світу.
— То що нам тепер робити? — запитав я.
Здавалося, навіть Броуді розгубився.
— Працюємо далі, будемо пробувати зв’язатися. Рано чи пізно відновлять або радіо, або стаціонарну телефонію.
— Але до того часу?
Дощ стікав смугами по його обличчю, поки він дивився на фургон. Рот стиснувся в жорстку лінію.
— До того часу ми самі.
17
Я зголосився залишитися на ділянці, поки Броуді та Фрейзер поїдуть до селища, щоб знайти кілки та молоток. Нам потрібно було заклеїти фургон, а того, що залишилося, не вистачило навіть, щоб закріпити стрічку. Переміщати тіло Дункана було неможливо, навіть якби ми знайшли куди. З останками Дженіс Дональдсон у нас не було вибору, але тепер і такого варіанта ми не мали. Фактично ми мусили залишити фургон і його жахливий вміст просто неба. Але цього разу я вирішив зберегти місце злочину таким, яким ми його знайшли, за винятком того, що розтрощив у нападі горя Фрейзер.
Ніхто з нас не сумнівався, що це було саме воно — місце злочину. Хтось навмисне підпалив фургон, так само як і медпункт. От тільки Дункану не вдалося втекти.
Перед тим як Броуді із Фрейзером пішли, ми стояли вкупі на дорозі, намагаючись затулитися від шторму, а сержант знову пробував викликати по радіо велику землю. Погода погіршувалася. Дощ сипав, мов свинцевий дріб, крапав з обгорілого капюшона мого пальта блискучими пасмами, а над головою мчали важкі хмари, і їхньому рухові вторували брижі скуйовдженої вітром трави.