— Може, поміняймося? — проговорив сержант на півдорозі.
— Вибачте, вам доведеться доробити. Артрит, — пояснив Броуді, потираючи спину.
— То так, звісно, — пробурмотів Фрейзер, стукаючи сталевим стрижнем по дернині, наче вихлюпуючи свій гнів і горе.
Мабуть, саме цього Броуді й хотів.
Я стояв неподалік, згорбившись від холоду та дощу, поки вони протягували стрічку між штирями. Бар’єр був лише символічний, і поки вони боролися з вітром, закріплюючи хвилясті кінці стрічки, я шкодував, що ми не можемо зробити більше.
Нарешті справу було зроблено. Ми втрьох стояли й востаннє дивилися на фургон за його крихкою огорожею. Потім без жодного слова повернулися до «рендж-ровера».
Зараз нашим пріоритетом було повідомити велику землю про те, що сталося. Хай навіть Воллес не зможе надіслати підтримку, поки шторм не вщухне, але вбивство поліціянта підніме розслідування на абсолютно новий рівень. І поки допомога не прибула, для нас як ніколи важливо підтримувати зв’язок із зовнішнім світом. «Особливо для Фрейзера», — подумав я, спостерігаючи, як він плентається попереду нас ґрунтівкою, понуривши широкі плечі. Усе в ньому кричало про жалюгідну поразку.
Біля мене раптом зупинився Броуді.
— У вас залишилися пакети для доказів?
Він дивився вниз на пучок жилавої трави, що хвилювався й згинався на вітрі. За нього зачепилося щось темне. Я потягнувся до кишені по один із морозильних пакетів, які приніс із готелю, і передав Броуді, аж тут Фрейзер обернувся.
— Що це? — запитав він.
Броуді не відповів. Засунувши руку в пакет, наче в рукавичку, він нахилився й підняв предмет, який зачепився за траву. Потім, перевернувши пакет, щоб ця річ опинилася всередині, підняв його та показав нам. Великий чорний пластиковий ковпачок. З нього стирчав приблизно дюйм тонкого ременя, який колись кріпив його до контейнера, а тепер був відірваний.
Броуді притулився носом до отвору в пакеті.
— Бензин.
Він передав його Фрейзеру, той теж понюхав.
— Думаєте, негідник загубив це минулої ночі?
— Я б сказав, що це справедливе припущення. Його тут учора не було, інакше ми б це побачили.
Фрейзер із розлюченим виразом обличчя запхав знахідку до кишені пальта.
— Отже, десь на цьому богом забутому острові є ємність із бензином зі зламаним ремінцем, але без кришки.
— Якщо її ще не скинули зі скелі, — сказав Броуді.
Дорога до будинку Стракана минула в приглушеній тиші. Коли ми повернули на довгу під’їзну доріжку, що веде до будинку, то побачили, що «порше-каєн» Ґрейс зник, але «сааб» Стракана стоїть надворі.
Не думаю, що дім Стракана не мав власного генератора, але, попри сутінки, в жодному з вікон не горіло світло. Фрейзер постукав чавунним дверним молотком, з кулака падали краплі дощу. Ми почули в домі гавкіт собаки Стракана, але інших ознак життя не було. Фрейзер ввалив по важких дверях так, що вони затріщали на петлях.
— Ну ж бо, де в біса ти? — прогарчав він.
— Напевно, знову пішов прогулятися, — сказав Броуді, відступаючи й дивлячись на будинок. — Гадаю, ми можемо самі спуститися до яхти. Ситуація надзвичайна.
— Так, а якщо вона замкнена? — запитав Фрейзер. — Ми не можемо просто ввірватися.
— Люди тут зазвичай не замикають двері. Немає причини.
«Зараз може бути», — подумав я. Але в мене були інші резони.
— Якщо прийдемо туди й виявимо, що яхту зачинено, то втратимо ще більше часу, — сказав я. — І взагалі: хтось знає, як користуватися супутниковим радіо? Або зв’язком корабель-земля?
Вони промовчали, а отже, ніхто з них цього раніше не робив.
Фрейзер ударив рукою по дверях.
— Чорт!
— Ходімо знайдімо Кінроса. Скористаємося радіо на поромі, — запропонував Броуді.
Кінрос жив біля гавані. Коли ми вийшли на околицю селища, Броуді підказав Фрейзеру зрізати вузькою брукованою вуличкою, що оминала головну дорогу. Збірне бунгало капітана порома, як більшість будинків на Руні, мало нові пластикові двері та вікна.
Але решта обійстя стояла запущеною та занедбаною. Унизу стежки не було воріт, а маленький зарослий сад виявився всіяний іржавими частинами човнів. Дірявий і розколотий текстолітовий шлюп поріс дюнною травою. Броуді сказав мені, що Кінрос був вдівцем і жив сам із сином. Воно й видно.
Ми з Броуді залишили Фрейзера в машині та піднялися стежкою. За дверима пролунав веселий електронний дзвінок. Ніхто не відповів. Броуді подзвонив ще раз, а потім рішуче закалатав.