— Нісенітниця, Майкл і про це може подбати. Ти ж не проти, правда, Майкле?
— Ні, — з кам’яним виразом відповів Стракан.
Меґґі зняла пальто й віддала йому. Без об’ємного пуховика вона здавалася ще меншою, ніж раніше, але все одно наче наповнювала кімнату об’ємнішою за себе енергією.
Меґґі не дивилася на мене, коли ми пройшли на кухню. Ґрейс почала наповнювати чайник.
— Мені так ніяково, — заявила їй Меґґі. — Особливо в такий час. На вас напали… вам, мабуть, було жахливо.
Настав час мені втрутитися.
— Ґрейс, вам справді не варто хвилюватися. Ми з Меґґі кілька хвилин побудемо самі. Адже так, Меґґі?
Меґґі кинула на мене погляд, гострий, мов кинджал.
— Ну…
— Я таки почуваюся трохи втомленою, — сказала Ґрейс. Вона справді щось зблідла. Ґрейс тьмяно всміхнулася: — Девіде, якщо ви певні, що складете компанію Меґґі, я гляну, як справи в Майкла, а тоді, мабуть, піду спати.
Я сказав їй, що зовсім не проти. Меґґі дивилася, як вона йде, потім її плечі опустилися. Вона сердито повернулася до мене.
— Що, задоволені? Я просто намагалася бути товариською!
Замість відповіді я підійшов до раковини й відірвав із рулону паперовий рушник.
— У вас суп на джинсах, — сказав я, простягаючи серветку Меґґі й спостерігаючи, як вона заходилася сердито його витирати. — Вашу бабусю часом не Кемпбелл звати?
— Кемпбелл? Ні, вона Кесіді, так само як…
Вона спала з обличчя, коли зрозуміла.
— Я практично жив на супах «Кемпбелл», коли був студентом, — сказав я їй. — Курячий крем-суп був моїм улюбленим. Такий запах ніколи не забудеш.
— Добре, бабуся не встигла зварити. І що? То ж головне — добрі наміри.
Її опір був ледь помітний, та ми не встигли й двох слів сказати, як почули крик Ґрейс. Я вибіг у коридор і побачив, що вона дивиться на відчинені вхідні двері, тривожно обхопивши себе за плечі. За кілька секунд повернувся Стракан.
— Усе гаразд, Девіде. Хибна тривога, — пояснив він, зачиняючи двері.
Ґрейс витерла очі й слабо всміхнулася.
— Вибачте. Я власної тіні сахаюся.
— Я можу щось зробити? — запитав я.
Стракан підійшов і обійняв дружину.
— Ні. Я повернуся за хвилину.
— Насправді ми саме збиралися йти, — сказав я. — Меґґі запропонувала підвезти мене до готелю. Правда, Меґґі?
Репортерка спромоглася натягнуто всміхнутися.
— Так. Я тут відповідаю за регулярні перевезення.
Ніхто з нас не розмовляв, коли Стракан допоміг Ґрейс піднятися нагору, а потім спустився й забрав пальто Меґґі з підсобки. Там, де він промивав суп, лишилися темні плями.
— Дякую, — тихо сказала Меґґі. Вона подивилася на підлогу, де серед бризок супу валялися осколки розбитої миски.
— Вибачте за безлад. І я дуже рада, що з вашою дружиною все гаразд.
Стракан холодно кивнув їй. Я сказав йому, що зайду наступного дня, погляну, як Ґрейс, і випустив Меґґі надвір. Уже настала ніч. Ми поспішали до «фольксваґена-міні», нахилившись проти вітру, дощ підганяв нас потоками. У салоні було тепло, я із запізненням згадав попередження Меґґі про несправний обігрівач. Але це було найменше з моїх хвилювань, коли я грюкнув дверцятами машини й сердито обернувся до неї.
— То ви збираєтеся сказати мені, що ви, на вашу думку, там робили?
Меґґі насилу стягнула пальто й кинула його на заднє сидіння.
— Нічого! Я ж кажу, просто вийшла, щоб…
— Я знаю, чому ви прийшли, Меґґі. Господи, на Ґрейс напали! Її могли вбити, а ви в ігри граєте? Просто щоб потрапити на першу шпальту?
Меґґі ледь не плакала, коли ввімкнула передачу й попрямувала до дороги.
— Добре, я корова! Але я не можу просто сидіти біля бабусі, вдаючи, що нічого не відбувається. Що б тут не коїлося, така історія може для мене стати великою справою! Все, що я хочу, це кілька слів від одного з них.
— Це все? Просто кар’єрна нагода?
— Ні, звичайно, ні! Я народилася тут, я знаю цих людей! — Вона задерла підборіддя. — І я дала вам спокій, коли ви попросили мене сьогодні вранці, так? А могла рушити за вами, та не поїхала. Хоч тут віддайте мені належне!
Її маленьке обличчя стислося й напружилося. Мене й далі дратувало те, що вона зробила, але це прагнення, щоб їй повірили, здавалося щирим. І вона мала рацію: того ранку вона дотримала слова. Вітер тряс «міні», а я думав, що робити далі. Чи міг я їй довіряти? «Що підказують твої інстинкти?»
Я просто сподівався, що можу довіряти їм.
— Це конфіденційно, Меґґі. Строго не для протоколу, добре? Життя людей під загрозою.
Вона швидко кивнула.