— Дункана вдарили ззаду. У нього не було шансу захиститися, — нагадав я йому. — Ми вже знаємо, що Кемерон у захваті від Ґрейс, і він також вписується в теорію шантажу. Він шкільний учитель, тож навряд би зрадів, якби стало відомо, що він ходив до повії. Якщо Дженіс Дональдсон погрожувала розповісти, він міг би вбити її, щоб замовкла.
Броуді кинув чайні пакетики в заварник.
— Можливо. Але якщо ви маєте рацію, то як він вчасно дістався від школи до яхти, щоб напасти на Ґрейс?
— Наскільки ми знаємо, він міг піти раніше за неї. Міг проїхатися на своєму гірському велосипеді прибережною стежкою, про яку нам розповів Стракан. Небезпечно за такої погоди, але він міг би ризикнути, якщо був у відчаї.
Чайник жалібно засвистів, над носиком з’явилася пара. Броуді вимкнув вогонь і залив заварник окропом. Правою рукою, як я зауважив. У мене вже параноя. Господар приніс до столу чайник і три кухлі.
— Можливо. Але наразі забудьмо Кемерона і подивімося, що в нас ще є, — сказав він, ставлячи заварник на серветку і розкладаючи перед кожним із нас пробкові підставки для кухлів. — Тіло вбитої повії виявили сильно обгоріле. Той, хто її вбив, очевидно, не хвилювався, що її знайдуть, поки не з’явилася інформація, що це розслідування вбивства.
Він на Фрейзера не дивився, але й так було зрозуміло.
— Вбивця панікує і вирішує цього разу як належить позбутися останків, а також будь-яких інших доказів, що залишилися. У процесі він убиває поліціянта, а також ледь не вбиває судово-медичного експерта. — Броуді поворушив чайником, закрив кришку й запитально подивився на нас. — Що скажете?
— Покидьок вочевидь схибнувся на вогні, — сказав Фрейзер, — піроман, чи як там це називається.
Я не був упевнений.
— Чи були на острові інші підпали чи пожежі? — запитав я Броуді.
— Наскільки я знаю, ні. Принаймні відколи я тут живу.
— То чому зараз? Я не психолог, але не думаю, що люди відразу перетворюються на паліїв.
— Може, просто спосіб приховати сліди, — припустив Фрейзер.
— Тоді ми повертаємося до того, чому тіло Дженіс Дональдсон залишили в котеджі, а не поховали чи скинули зі скелі. Найпевніше, тоді його ніколи б не знайшли. Тут чогось не вистачає, — наполягав я.
— Або ми просто занадто все ускладнюємо, — заперечив Фрейзер.
Броуді замислено наливав чай.
— Повернімося до нападу на Ґрейс. Мені здається, що це була випадковість. Що вона натрапила на зловмисника, коли той ламав систему зв’язку яхти. Отже, хто б це не був, він мав знати, що ми не можемо користуватися поліційним радіо.
— Це відкидає Кемерона, — сказав Фрейзер, насипаючи цукру в чай. — Ми йому не казали. Міг бути хтось із корабельні, якщо запитаєте мою думку. Кінрос або хтось із тих бородатих виродків. Вони всі знали, що наші радіостанції не працюють. Хтось із них міг встигнути до яхти, поки ми були на поромі. Вистачило часу знищити систему зв’язку та майже провернути справу з дружиною Стракана, поки їх не потривожили.
Він поклав мокру ложку на стіл.
Без жодного слова Броуді взяв ложку й відніс до раковини, взяв ганчірку й витер пляму від чаю.
— Можливо, — сказав він, відкинувшись на стільці. — Але ми не можемо просто припустити, що це був один із них. Ми не знаємо, кому ще вони могли сказати. І не забуваймо, що є ще людина, яка точно знала, що ми хочемо скористатися радіо на яхті.
Я міг здогадатися, що він це скаже.
— Ви про Стракана?
Він кивнув.
— Ви запитали його про радіо, коли він приїздив у котедж. Він не дурний, склав два і два.
Я поважав інстинкти Броуді, але подумав, що він дозволив ворожості затьмарити свої судження про Стракана. Я бачив реакцію Майкла, коли той зрозумів, що Дункан мертвий. Навіть якби шок був удаваний, не думаю, що можна змусити себе виблювати на замовлення, незалежно від того, який ти хороший актор. Фрейзер, очевидно, поділяв мої сумніви.
— В жодному разі. Ми всі бачили, в якому стані він був. Чоловік просто розбитий. І нащо в біса йому нападати на власну дружину, а потім бігти по допомогу? Не має сенсу.
— А якби він хотів відвернути від себе підозри? — м’яко запитав Броуді та знизав плечима. — Але, можливо, ви правду кажете. Наскільки ми знаємо, це міг бути взагалі хтось інший, і він знищив комунікації яхти, щоб гарантувати свою безпеку. Я просто не думаю, що ми можемо дозволити собі когось відкидати на цей момент, от і все.
Він мав рацію, і я зрозумів, про що він. Дункан уже помер через те, що ми забагато сприймали як належне.
— Я все одно не розумію, чого він досяг, розбивши радіо на яхті, — проговорив я. — Навіть якби ми зв’язалися з великою землею, ніхто не вирушив би до нас, доки погода не покращиться. То який сенс?