— Тут нікого не хвилює, що ти думаєш.
— Вибач, звісно, та хто ти такий?..
Кемерон замовк під крижаним поглядом Кінроса. Кадик смикнувся, коли він стулив рота, проковтнувши все, що хотів сказати. Мені стало його майже шкода. Гордість шкільного вчителя за ці кілька днів зазнала добрячого побиття.
А тепер на нього ніхто не звертав уваги. Люди розійшлися купками, завели нові приглушені розмови, усі обговорювали щойно почуте. Меґґі опустила диктофон, кинула на мене стурбований погляд і вийшла з бару.
Я поглянув туди, де стояв Кевін Кінрос. Але підліток теж вислизнув.
Ми знайшли порожній стіл, коли народ у барі трохи розійшовся після зустрічі. Фрейзер переконав узяти віскі для нас двох і томатний сік для Броуді.
Він підняв келих.
— За Дункана. І хай начувається той виродок, який його вбив. Gonnadh ort![15]
— О, він своє отримає, так і буде, — тихо сказав Броуді. Ми урочисто виголосили тости. Тоді я розповів їм про реакцію Кевіна Кінроса на інформацію про те, що вбита жінка була повією зі Сторновея. Фрейзер, який, можливо, все ще відходив від епізоду з утратою статусу, не надав цьому значення.
— Може, він просто збудився від думки про шльондру. З таким обличчям, він, мабуть, ще незайманий.
— Однак варто звернути увагу, — висловився Броуді.
— Мабуть, варто з ним завтра поговорити, якщо команда підтримки ще не прибуде.
Фрейзер похмуро глянув у свою склянку.
— Сподіваюся, що вже прибуде.
«Я теж, — подумав я. — Я теж».
Невдовзі після цього я з ними попрощався. Поїсти за цілий день так і не вдалося, а від алкоголю натщесерце та від виснаження мені паморочилося в голові. Мене наздогнали всі події минулих сорока восьми годин. Очі самі собою заплющувалися.
Коли я вийшов, Елен усе ще працювала за барною стійкою, намагаючись упоратися з несподіваними замовленнями. Я не думав, що вона мене побачила, але, вже підіймаючись сходами, почув її голос.
— Девіде? — Вона поспішно вийшла з бару. — Мені дуже шкода, я не мала нагоди вам зготувати поїсти.
— Все гаразд. Піду трохи посплю.
— Хочете, я щось зладнаю? Суп чи сендвіч? Ендрю догляне за баром.
— Я справді в нормі.
На сходовому майданчику над нами рипнуло. Ми підняли очі й побачили Анну. Вона була в нічній сорочці, бліде обличчя — заспане.
— Що я тобі казала про те, щоб спускатися вниз? — насварилася Елен, коли її дочка пройшла решту шляху.
— Мені наснився поганий сон. Вітер забрав жінку.
— Яку жінку, серденько?
— Я не знаю, — зажурилася Анна.
Елен пригорнула її.
— Це був лише сон, і зараз його немає. Ти подякувала докторові Гантеру за шоколадку, що він тобі вчора купив?
Анна подумала й похитала головою.
— Ну тоді, будь ласка, подякуй.
— Але ж я її вже з’їла.
Елен глянула на мене поверх голови дочки, стримуючи усмішку.
— Ти все ще можеш сказати спасибі.
— Дякую.
— Так краще. А тепер іди, юна леді. Назад до ліжка.
Маленька вже засинала. Вона притулилася до маминих ніг.
— Я не можу ходити.
— А я не можу тебе нести. Ти вже заважка.
Анна підняла голову настільки, щоб подивитись на мене сонними очима.
— Він може.
— Ні, леді, він не може. У нього рука болить.
— Нічого страшного. Я впораюся, — сказав я. Елен із сумнівом подивилася на мою пов’язку. — Буду радий. Справді.
Я підняв Анну. Її волосся пахло шампунем. Вона пригорнулася до мого плеча, як колись моя рідна дочка. Цупкенька вага в моїх руках засмучувала і втішала водночас.
Я пройшов за Елен у мансарду, де були дві невеличкі кімнати. Анна ледь поворухнулася, коли її мати відтягнула простирадла і я опустив її в ліжко. Я відступив, Елен знову накрила її та пригладила доньці волосся. Ми крадькома вийшли й спустилися вниз. Вона мовчала, коли ми дійшли до мого поверху, рука лежала на дерев’яному поруччі. Елен дивилася на мене. Стурбованим проникливим поглядом.
— Все гаразд?
Їй не потрібно було говорити, що вона мала на увазі. Я всміхнувся.
— Гаразд.
Елен знала достатньо, щоб не тиснути. Побажавши наостанок доброї ночі, вона повернулася до бару. Я пішов у свою кімнату й, повністю одягнений, впав на матрац. Одяг і досі зберігав запах диму, але мені не вистачало сил роздягтися й залізти в ліжко. Я все ще відчував примарну вагу Анни. Якщо заплющити очі, можна уявити, що вона належала Алісі. Я сидів, думав про свою загиблу родину, слухав, як виє надворі вітер. Понад усе хотілося зателефонувати Дженні.
Але було щось інше, із чим я нічого не міг вдіяти.