Прокинувся близько опівночі, задихаючись: уві сні я ганявся за кимось й одночасно мене переслідували. Проте я не міг згадати, куди чи від чого біжу.
Залишилося тільки відчуття: біжи — не біжи, не має значення. Я лежав у темній кімнаті, слухаючи, як поступово нормалізується серцебиття. Здавалося, що вітер виє вже не так сильно. Я знову задрімав, дозволивши собі ледь помітний оптимізм: може, шторм досяг кульмінації, може, завтра поліція нарешті зможе дістатися сюди.
Я вже мав бути навчений. Погода і сама Руна приберегли найгірше до останнього.
21
Третя година ночі — мертвий час. Це час, коли тіло перебуває на найнижчому енергетичному рівні, фізично та розумово. Час, коли захист найнижчий, коли обіцянка ранку здається неможливо далекою. Саме тоді здаються неминучими найгірші витвори уяви, погрожують справдитися найтемніші страхи. Зазвичай це просто стан душі, біоритмічна западина, з якої ми виринаємо з першими променями світанку.
Зазвичай.
Я неохоче вийшов з глибокої дрімоти, знаючи, що мені буде важко знову заснути, якщо повністю прокинуся. Але щойно подумав про це, було запізно. Піді мною зарипіли пружини ліжка. Я подивився на годинник. Кілька хвилин по третій. Навколо — нічна тиша готелю. Зловісне рипіння, стогін, наче будівля зрушилася й осіла, як хворий на артрит старий.
Надворі бушував вітер. Я лежав, дивлячись у стелю, відчуваючи, як відступає сон, не розуміючи причини. І тут прийшло усвідомлення, що саме не так. Я бачив стелю.
У кімнаті не було темно. Крізь штори пробивалося слабке світло. Спершу я подумав, що біля готелю знову загорівся вуличний ліхтар, — мабуть, відновили електропостачання. Із полегшенням я подумав, що як електрику повернули, то, може, й телефони також.
Але майже одразу помітив: світло, що проникає крізь вікно, не постійне. Гарячкове мерехтіння розвіяло все моє полегшення.
Я поспішив до вікна й відсунув штору. Дощ припинився, але вуличний ліхтар надворі був мертвий і темний, він тремтів на вітрі, мов дерево без гілля. Світло, яке я бачив, линуло з гавані, хворобливо-жовте сяйво відбивалося від мокрих дахів будинків і ставало щосекунди яскравішим.
Щось горіло.
Я швидко натягнув одяг, здригаючись від болю в пораненому плечі. Побіг коридором і грюкнув у двері сержанта.
— Фрейзере! Прокидайтеся!
Відповіді не було. Якщо він просидів у барі всю ніч, намагаючись заглушити свою провину й горе через Дункана, я його не підійму.
Покинувши спроби, я кинувся вниз. Сподівався, що Елен розбудила ця метушня, але її не було й сліду. Я вибіг надвір, насилу застібаючи пальто однією рукою, — вітер намагався здерти його з мене. На схилі пагорба люди грюкали дверима, виходячи з домівок, перегукувалися наполегливі голоси, — всі поспішали до гавані. Оминаючи готель, я помітив, що немає старого «жука» Елен. Мабуть, вона вже вирушила на пожежу, але думати над цим часу не було. Сяйво охопило пів неба, освітлювало слизьку від дощу вулицю. Я подумав, що горить пором, але дійшовши до причалу, побачив, що той безпечно пришвартований біля пристані, охоплений мерехтливим світлом з берега.
Пожежа бушувала на корабельні.
Горів покинутий рибальський човен Ґатрі. Корму вже поглинуло полум’я, маленька кормова рубка на палубі люто палала. Звивисте витончене полум’я текло над дерев’яним корпусом, вкриваючи все рідким чорним димом. Люди снували довкола, хапали відра й перегукувалися, намагаючись перекрити рев пожежі. Ґатрі несамовито викрикував інструкції, Кінрос вийшов із майстерні з важким вогнегасником, згорбившись від спеки. Він наважився підійти найближче до вогню.
Мені на плече лягла рука. Я обернувся й побачив Броуді, відблиски вогню розфарбували його обличчя жовтим.
— Що сталося? — запитав я.
— Гадки не маю. Де Фрейзер?
— Вгадайте.
Ми замовкли, закашлявшись, коли раптова зміна вітру накрила нас димом. Вітер розбивав полум’я на несамовиті хвилі. Здавалося, тут зібралася більшість селища: хтось безпорадно спостерігав, хтось намагався боротися з вогнем.
Люди вишикувалися лінією та передавали одне одному відра, викочували шланг, тонкий струмінь води безрезультатно зникав у полум’ї. Було очевидно, що човен уже не врятувати, але зараз головне було запобігти поширенню вогню.
На іншому боці двору корабельні я помітив характерне червоне пальто Меґґі, вона стояла з групою витріщак. Окремо, трохи осторонь від усіх, стовбичив Кемерон — дивився на полум’я з похмурим затьмареним обличчям. Я озирнувся в пошуках Елен, але не міг визрізнити в натовпі її постаті. Може, вона спуститься до гавані, проте дивно, що вона не розбудила одразу ні мене, ні Фрейзера.