— Ви були в бабусі Меґґі? — запитав я, впізнавши ім’я. Щось темне й тривожне ворухнулося в підсвідомості.
— Так, вона впала, сусіди прийшли по мене. Роуз не любить Брюса Кемерона, — додала вона з кривою посмішкою. Складка занепокоєння з’явилася поміж очима. — Бідна жінка хвилюється понад міру. Меґґі пішла й досі не повернулася.
Передчуття ставало дедалі сильнішим.
— Я щойно її бачив. Вона тут. — Я озирнувся.
Кемерона більше не було, але Меґґі все ще стояла там, де я востаннє її бачив, спостерігаючи, як горить човен, поруч із Карен Тейт та групою інших жителів острова. Вона стояла до мене спиною, така знайома постать у великому пуховику. Я рушив до неї, охоплений хвилюванням, якого досі не міг визначити.
— Меґґі? — гукнув я.
Але в цю мить із човна почувся крик.
— Тут. Маємо.
Я озирнувся й побачив, що чоловікам вдалося викотити з вогню фігуру, яка все ще палала. Кінрос та інші били почорніле тіло жердинами, намагаючись відтягнути його подалі від полум’я. Здавалося, це колода, її поверхня ще диміла, її досі лизали язики полум’я.
Але ні, не колода.
Я рушив уперед, Меґґі обернулася, і шок зупинив мене на місці. Обличчя, що дивилося на мене із червоного капюшона, не належало репортерці. Це була дівчина-підліток з порожніми очима й відсутнім виразом обличчя.
Мері Тейт. Дівчина, яку я бачив за вікном.
22
Моторошна тиша запала на корабельні, всеохопна тиша, — усі побачили, що витягли з полум’я. І раптом немов чари зникли: навколо мене вибухнув новий галас, штовханина, люди намагалися або відійти подалі, або навпаки краще роздивитися.
Але я все ще силувався оговтатися від шоку після того, як побачив доньку Карен Тейт у пальті Меґґі. Бо воно абсолютно точно належало Меґґі.
Помітне червоне пальто на репортерці здавалося величезним, але Мері Тейт була набагато вищою. Попри великий розмір, пуховик здавався замалим для її огрядної статури.
Карен Тейт, мати Мері, обернулася, щоб зиркнути на мене, але Броуді вже був поруч.
— Щось не так? — запитав він.
До мене повернулася мова.
— Це пальто Меґґі.
— Він бреше! — п’яним голосом перебила Карен Тейт. У верескливому звинуваченні пролунала фальш.
Кінрос відійшов від групи людей біля багаття й просувався до нас. Син капітана плентався позаду, світло багаття жорстоко підкреслювало горби та ями на прищавому обличчі. Забачивши Кевіна, Мері засяяла усмішкою, але відповіді не отримала. Коли підліток побачив, куди прямує його батько, він різко позадкував. Усмішка Мері зникла, коли її приятель розчинився в натовпі.
Кінрос почорнів і смердів димом, а в руках все ще стискав обгорілу жердину, якою витягнув тіло з вогню. Він відкашлявся й виплюнув на підлогу кульку чадного мокротиння.
— Ми дістали тіло, як ви просили. — Він перевів погляд з мене на Карен Тейт. — Що відбувається?
— Це вони, вони кажуть, що Мері злодюжка! — вигукнула Тейт.
Броуді не відреагував на звинувачення.
— Мері одягнена в пальто Меґґі.
Тейт скривилася.
— Це брехня! Не вір йому!
Але Кінрос уже впізнав пальто дівчини. Я згадав, як вони з Меґґі жартували на поромі. Між ними відчувалася справжня прихильність. Він озирнувся туди, де зібралися інші пожежники, оглядаючи жаристе тіло, яке витягли з полум’я, і я побачив, як у нього виникла така ж думка, що у мене.
— Де Меґґі? — різко запитав він.
Ніхто не відповів. Щось у виразі Кінроса ніби закам’яніло. Він перевів погляд на Карен Тейт.
— Ми зараз не маємо на це часу, — швидко сказав я, намагаючись викинути з голови власні страхи за Меґґі. — Треба охороняти місце пожежі та убезпечити тіло.
Броуді кивнув.
— Він правий, Ієне. Це може почекати. Маємо витягнути всіх звідси. Ви допоможете?
Кінрос не відповів. Він свердлив поглядом Карен Тейт, але та відвела очі. Він тицьнув у неї пальцем.
— Ми ще не закінчили, — попередив він. Повернувся спиною й почав вигукувати вказівки, щоб звільнили корабельню.
Залишивши Карен Тейт з дочкою під наглядом Броуді, я проштовхнувся до тіла, Кінрос і кілька інших чоловіків відганяли людей. Обгорілий і перекручений труп лежав на брудній бетонній підлозі корабельного двору — жалюгідне й жахливе видовище. Періщив дощ, у світлі охопленого полум’ям човна на воді мертвою веселкою блищала нафта. Від смаженого м’яса здіймалися пасма пари, тепло пашіло від тіла, мов від печені, що перестояла в духовці. Рот відкрився, наче в агонії. Я знав, що це неминучий ефект стиснутих у вогні сухожиль, але не міг позбутися химерного образу.