Карен Тейт втупилася в обпалену цигарками стільницю й відверталася від нас. Броуді сів навпроти неї, і я помітив, що Фрейзер більше не заперечує проти його командування. Відставний детектив очевидно втомився, але в його словах на це й натяку не було.
— Гаразд, Карен. Де Мері взяла пальто?
Вона не відповіла.
— Нумо, ми всі знаємо, що воно належить Меґґі Кесіді. Тож чому Мері його вдягнула?
— Я ж казала тобі, це її, — глухо відповіла Карен і здригнулася, коли Кінрос раптом гепнув рукою по столі.
— Не бреши! Ми всі бачили, як Меґґі в ньому ходила!
— Спокійно, — прогарчав Фрейзер. Але відступив, коли Броуді похитав головою.
— Ти бачила пожежу, Карен! — У голосі Кінроса чутно було і застереження, і благання. — Заради бога, скажи, де Мері взяла пальто!
— Це її, Ієн, чесно кажу!
— Не бреши мені!
Опір Тейт раптово зник.
— Не знаю! Я тільки сьогодні ввечері побачила! Клянусь, це щира правда, як перед Богом! Мабуть, знайшла.
— Де?
— Звідки я знаю? Ти ж знаєш, яка вона, блукає по всьому острову. Де завгодно могла підібрати!
— Господи, Карен, — з огидою сказав Кінрос.
— Це гарне пальто! Я таке ніколи не куплю! Що мені, його викидати?! І не дивись на мене так, Ієне Кінросе! Ти ніколи не хвилювався про те, що Мері надворі поночі ходитиме, як до мене пхався!
Кінрос кинувся до неї, але Броуді зупинив його.
— Спокійно. Нам потрібно з’ясувати, де вона знайшла пальто. — Він повернувся до Тейт. — О котрій годині Мері вийшла?
Вона похмуро знизала плечима.
— А я знаю? Як я прийшла з готелю, її вже не було.
— Коли саме?
— О пів на дванадцяту… чи о дванадцятій.
— І о котрій годині вона прийшла?
— Звідки мені знати? Я спати лягла.
— То коли ти знову її побачила? — терпляче допитувався Броуді.
Тейт роздратовано зітхнула.
— Ото як тут цей шарварок з вогнем почався, то й прокинулася.
— І тоді в неї було пальто?
— То так, я вже ж сказала!
Якщо Броуді й відчував зневагу до цієї жінки, то виду не показав. Він обернувся до її дочки.
— Привіт, Мері. Ти знаєш, хто я, правда?
Вона подивилася на Броуді, не розуміючи, перевела очі на маленький ліхтарик, що тримала в руках. Дитячий, пластиковий, яскравого кольору. Кілька прядок волосся впало дівчині на очі, але вона наче не помічала цього, тільки світила променем ліхтарика собі в обличчя та клацала перемикачем.
— Ви марнуєте час, — сказав Кінрос. Усупереч словам, тон його не був неприязним. — Вона, мабуть, не пам’ятає, де взяла пальто.
— Хто питає, той не блудить. Мері? Подивись на мене, Мері, — лагідно промовив Броуді. Нарешті вона ніби помітила його. Броуді всміхнувся дівчинці. — Гарне в тебе пальто, Мері.
Нічого. Тоді раптом сором’язлива усмішка осяяла її обличчя.
— Гарне. — Її голос був м’який, як у маленької дівчинки.
— Так, дуже гарне. Де ти його взяла?
— Це моє.
— Я знаю. Але чи можеш ти сказати мені, звідки ти його взяла?
— У дядька.
Я радше відчув, ніж побачив, як Броуді напружився.
— Що то був за дядько? Він зараз тут?
Вона засміялася.
— Ні!
— Ти можеш сказати мені, хто він?
— Дядько.
Вона сказала це так, ніби це було очевидно.
— Цей дядько… Ти покажеш мені, де він дав тобі пальто?
— Він мені його не давав.
— Ти маєш на увазі, що ти його знайшла?
Вона неуважно кивнула:
— Коли вони втекли. Після всього шуму.
— Хто втік? Що за шум, Мері?
Але він уже втратив її увагу. Броуді деякий час намагався відновити контакт, але було очевидно, що Мері розповіла нам усе, що мала. Броуді попросив Фрейзера відвезти їх додому, а тоді відразу повернутися. Кінрос також пішов, але перед цим востаннє глянув у бік майстерні, де вони з Ґатрі поклали тіло.
— Вона завжди любила втрапляти в халепи, — сумно сказав він. І вийшов. Двері майстерні з гуркотом зачинилися за ним.
Надворі лемент вітру, мов плач банші[16], здавався ще голоснішим. Знову почався дощ, він гримів об гофрований дах і майже заглушив торохкотіння генератора майстерні. Ми з Броуді підійшли до тіла. Накрите брезентом, мов у примітивному саркофазі, воно лежало на бетонній підлозі.
— Ви думаєте, що це вона? — запитав Броуді.
Я розповів йому про пізній візит Меґґі до мого номера. Вона знала ім’я Дженіс Дональдсон, але не сказала від кого. Я згадав задумливу усмішку, з якою вона виходила з номера. «Завтра, я обіцяю». От тільки для Меґґі вже не було «завтра».
Я кивнув.
— А ви ні?
Броуді зітхнув.
— Так. Але подивімось, чи можна переконатися. — Він глянув на мене. — Ви готові?