Я підвівся, потім постукав у двері Фрейзера й спустився на кухню.
Елен наполягала на тому, щоб приготувати повноцінний сніданок — на столі парувала тарілка з яєшнею з беконом, тости та солодкий гарячий чай. Я не відчував голоду, але апетит прийшов під час їжі. Я жадібно їв, помічаючи, як у тіло повільно повертається енергія. Через кілька хвилин спустився Фрейзер, сів навпроти мене. Обличчя опухло від недосипання. Принаймні сьогодні вранці він був тверезий.
— Радіо все ще не працює, — буркнув він, не чекаючи на запитання.
Я іншого не очікував. І оптимізм, і розчарування давно скінчилися. Тепер я хотів лише довести справу до кінця.
Розвиднялося, світло просочувалося в небо, поки ми поверталися до корабельні. Ще один жахливий день. Море било гальку й скелі, викидаючи стіни бризок високо в повітря, звідки вітер відносив їх углиб острова. Пором Кінроса, пришвартований в гавані, підкидало розбурханими хвилями. Принаймні його власник не відпливе нікуди сьогодні вранці, як би сильно цього не хотів.
За ним білі хмари розбивалися об вершину Стек-Россу, клубочилися, боролися одна з одною, наче в розпачі, що їм несила зруйнувати його темної величі.
І над усім цим панував вітер. Не вщухаючи, буря набувала нової сили. Її первинна лють штовхала «рендж-ровер», кидала дощ на лобове скло такими потоками, що склоочисники насилу могли впоратися. Коли ми вилізли з машини, буря загнала нас до майстерні. Попіл і скелет спаленого рибальського човна скидалися на залишки похорону вікінгів, — яскраве нагадування про нічні події.
Усередині майстерні Броуді сидів у старому автокріслі, комір його пальта був піднятий, захищаючи від холоду. Лом лежав у нього на колінах, коли він обернувся обличчям до дверей. Позаду нього на бетонній підлозі вкрите брезентом тіло Меґґі здавалося особливо жалюгідним, майже дитячим.
Він ледь помітно всміхнувся, коли ввійшли ми з Фрейзером.
— Доброго ранку.
Здавалося, він постарів за одну ніч. Обличчя виснажене, тіло щільніше натягнулося на кістки, на шкірі навколо очей і рота закарбувалися нові зморшки. Підборіддя вкрив іній срібної щетини.
— Якісь проблеми? — запитав я.
— Ні, все тихо.
Він підвівся, потягнувшись, — затріщали суглоби. Злегка зітхнув, відкушуючи від сендвіча з беконом, який передала Елен. Я налив йому кухоль чаю з термоса, який вона теж спакувала, і розповів, що ми дізналися в бабусі Меґґі.
— Якщо Меґґі взяла машину, буде легше знайти, куди вона поїхала. Припустимо, що її не перегнали, — сказав він, коли я закінчив. Тоді акуратно змахнув крихти з пальців і рота, допив чай, підвівся.
— Так, подивімося ту скелю.
— А як щодо… цього? — спитав Фрейзер, неспокійно кивнувши на тіло. — Хіба не треба стежити за цим? Якщо Кінрос вирішить щось зробити.
— Будете волонтером? — запитав Броуді. Він тонко всміхнувся, побачивши небажання на обличчі Фрейзера. — Не хвилюйтеся. Я тут у шухляді замок знайшов. Можемо замкнути двері. До того ж я все одно не думаю, що Кінрос чи ще хтось ризикне серед білого дня.
— Я не проти залишитися, — запропонував я.
Броуді похитав головою.
— Ви єдиний судово-медичний експерт, який у нас є. Якщо знайдемо якісь докази, вам треба їх побачити.
— Такі речі не зовсім моя сфера.
— Це більше ваше, ніж моє чи Фрейзера, — відказав він.
З цим не посперечаєшся.
Броуді поспішив додому провідати собаку, а ми з Фрейзером замкнули двері майстерні добре змащеним замком. Металевий запах викликав небажаний спогад про вогняну пастку клубу. Я зрадів, коли за кілька хвилин повернувся Броуді й ми змогли вирушити до підніжжя гори.
Найближча точка була лише за тридцять-сорок ярдів від корабельні, але дощ невблаганно бив нас, поки ми перетинали відкриту ґрунтову дорогу.
— Та чорт забирай! — вигукнув Фрейзер, згорбившись.
Ми дісталися скель, які трохи захищали від вітру. Вздовж підніжжя пролягала смуга гальки, розбита зубчастими виступами гострого каміння. Нахиляючись від вітру, ми обережно пробиралися кам’яним розсипом, придивляючись до слизьких від дощу камінців.
Через кілька ярдів Броуді зупинився.
— Ось.
Він показав на гострий камінь, що стирчав із гальки. Промитий дощем, він усе одно зберігав якусь темну пляму. Я присів, щоб краще роздивитися. Це був шмат закривавленої тканини. У розкиданих довкола камінцях виднілася заглибина, яка могла залишитися від падіння чогось важкого. Можливий слід, як ніби щось тягнули, простягався від неї до корабельні, зникаючи там, де галька поступалася твердішій землі.