Галина Пагутяк
Записки Білого Пташка
Автобіографія
без дат і майже без фактів
Мені страшенно не подобаються ті автобіографії, які я писала раніше. Бо мене примушували їх писати, і все там мало бути побудоване на фактах, підтверджених цифрами. З часом я зрозуміла, що факти нічого не варті, коли йдеться про людське життя. А від цифр, взагалі, стає тепліше на душі тільки в тому випадку, коли вони означають наші з вами гроші.
Я вважаю, що кожен має право писати таку автобіографію, яку йому хочеться. І не змінювати комусь на догоду. Автор — найвища інстанція, й після неї апеляції не приймають.
Хочу сказати, що майже все написане про мене — неправда. Окрім фактів, які підтверджені документально. Хоча жодної користі з них немає.
Тому й пропоную свою неофіційну версію.
Починати доведеться з моїх предків. Річ у тім, що всі вихідці з Галичини доволі легко можуть простежити власний родовід. Для цього потрібно мати трохи знань з історії й географії, і бажання знати, чому ти такий, а не інший.
Виявляється, риси обличчя і вдача зберігаються протягом тисячоліть і відтворюються в нащадках. Тому ця частина автобіографії дуже важлива.
Моє прізвище — це самоназва племені фракійських біженців, які ще в V столітті P. X. прийшли з території сучасної Албанії в Карпати й осіли на теренах села Сторонна, і з тих пір живуть там. Неохоче покидають село, і тому їх дуже мало в інших місцевостях. У родині мого тата Василя було багато дітей, і всі вони теж мали багато дітей, і всі вони жили в Сторонній, чи неподалік. Моя бабця Настя прожила дев’яносто п’ять років і була правдивою бойкинею. Ходила виключно в чоботях і розмовляла з сильним діалектом. Дівоче прізвище її було Сеник. Дідо Семен помер, коли мені було років тринадцять. На похороні зі мною стався істеричний напад, бо я сприймала увесь ритуал як щось справжнє, і відчувала докори сумління, що зовсім не знала діда і не маю морального права взяти участь в обряді. Тоді я дуже боялася мертвих.
Про предків з маминої сторони я знаю набагато більше. Один прадід з бабусиної сторони був Петрущак і походив також зі Сторонни. Був із багатої родини. Як розповідала моя друга бабця Настя, вони намазували масло на сир і так їли. У Сторонній, що геть в горах, люди тримають багато худоби. З Урожа до моїх предків належать українські шляхтичі Страшівські. Цей рід належав до бояр князя Лева Даниловича і мав родове гніздо в селі Страшевичі (Самбірщина). Тому дехто з них називає себе Страшевські. У XVII столітті вони вже були в Урожі серед Винницьких та Ільницьких. Мали родинні зв’язки з родом Винницьких, з якого походили митрополити і єпископи. Непрямо пов’язані також з родом більш знаних Шептицьких.
Отак.
А щодо іншого прадіда, Басараба, а також мого діда Григорія Басараба, то вони походили з села Стара Сіль біля Добромиля. Як я собі гадаю, це ті Басараби, що їхня династія правила Молдовою ще з X століття, і славнозвісний Дракула насправді писався Влад Басараб. Звичайно, в таке важко повірити, але, коли я писала «Слугу з Добромиля», сама про це дізналась випадково. Молдовські вигнанці відзначались або ангельським характером, або були скажені й лихі. Або ці дві риси в них боролись. Тому я не дивуюсь, звідки така взялася.
Зрештою, це ще не пояснює, чому я стала письменницею. Отже, йдемо далі. Мій тато Василь Пагутяк і мама Іванна Басараб мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри розумні, а третя… не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда, чого не водилось в нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі. Від самого початку я була приречена на ізоляцію від загалу. Народилась я не в Урожі, а в селі Залокоть, що вгорі по течії Бистриці, серед гір. І три перші роки життя врізались у мою пам’ять. Я не пам’ятаю нічого поганого. Мені сниться наша хата, гора перед нею і навіть люди, яких я теж пам’ятаю.
А потім ми переїхали до Урожа, коли помер дідо Басараб, який був, до речі, січовим стрільцем. Забрали його просто на власному весіллі, але він щасливо повернувся. Натомість, наш близький родич, лікар Квятківський, чоловік дідової сестри, наклав на себе руки після поразки січового війська десь під Вінницею. Передав дружині Насті обручку й одну золоту сережку.
Я пам’ятаю наш переїзд до Урожа. І велетенський кущ рожевих екзотичних квітів, які запаморочливо пахли надвечір. Він ріс шістдесят років біля хати, доки не втратив волі до життя. Потім, читаючи Пруста, я взнала, що то жимолость. Моя мама викопала саджанець у сусідів і посадила.
Мої батьки були вчителями і в нас було повно книжок зі стародавньої історії й філології. Звідти в мене непереборна тяга до історії. Я дуже хотіла стати археологом, але тоді треба було при вступі на історичний мати членство в партії. Але розкопки я все одно проводила, залучаючи до цього увесь клас, доки нас не застукали. Демонологію Урожа я пізнавала від сусідів, що приходили до бабці. Я спочатку дуже боялась, а потім страх зник. Але цікавість залишилась на все життя. І я ставлюсь до демонології дуже серйозно.
Мене ніхто особливо не виховував. До дітей у нашій родині ставились, як до істот підлеглих, а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не варто. І завжди після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос. Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності, права на таємницю. І абсолютного захисту, дарма, що його не існує. Бо світ ніколи не сприймав мене як щось своє, навпаки, жорстоко мене карав, щоб я не плуталася під ногами. Мене виховували книжки, я була просто ними одержима. Причому, дорослі книжки, бо дитячих було катма. Я начиталась історичних романів по саму зав’язку, і тепер органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас вдома купували і виписували повно газет і журналів. А то б я не стала писати. Те, що я спершу пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало. Мені здається, що має бути самокритичність, інакше обов’язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх, що йде з глибини душі. У кожному разі, не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху. Потреба бути почутою, знайти подібних до себе — звісно, що так, але найбільше, щоб мені не завдавали болю. Як намагаються не завдавати його дитині. Коли я прочитала вже у зрілому віці «Кільце довкола Сонця» Кліффорда Саймака, я зрозуміла, що знайшла товариство собі до душі, бо там було багато таких людей, яких не сприймало суспільство — чужорідних. Все життя я приходила і відходила чужою. Моя сутність — незмінна. Коли я це прийняла, то нарешті стала майстром свого життя.
Я почала писати після того, як не вступила на філософський факультет у Києві. Мої акції впали до нуля. Батьки послали мене працювати в колгосп, щоб я мала стаж і залишалась під їхнім наглядом, хоча я була дуже порядною дівчиною й гадки не мала чинити щось аморальне, вирвавшись на свободу. Вечорами я почала писати свою першу повість, як спогади про 10-ий клас. Я заплющила очі на всю літературу. Мені хотілось висповідатись. Ніхто у ті часи не надрукував би такого. Я надіслала повість до Києва, у Спілку письменників, і мене запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. То було диво. Зі мною носились як з вундеркіндом, і Віктор Близнець спитав мене, чи погоджусь я надрукувати цю повість, якщо з неї викинуть 40 процентів тексту. Не довго думаючи, я сказала: «Ні».
А потім я повернулась до села і мені батьки сказали: «Будеш писати, якщо поступиш». Та в мене вже вселився демон і я не хотіла вступати. Я хотіла свободи, власного шляху. У вісімнадцять років, узимку, я втекла з дому, бо мені там було нестерпно. Куди подалі. До Одеси. Бо моря я не бачила. Я взагалі вперше побачила потяг у сімнадцять років. В Одесі я опинилась у навчальному закладі, де за півроку готували штукатурів-плиточників. Там було повно таких як я, втікачів, розгублених дітей. За півроку я пізнала життя так, як не пізнали мої батьки. Врешті, мені стало страшно. Батьки пообіцяли мене влаштувати на завод. І там, працюючи на конвейєрі, на Бориславському фарфоровому заводі, часом у три зміни, я почала писати повість «Діти». Вона мені прийшла зі сну. Я відчула, що повинна писати далі, щоб не деградувати, бо славне місто Борислав — це жах із романів Стівена Кінґа, найгірше місце у світі. Я й досі так вважаю.