Мовчить. Якби я сказав їй усе це, якби вона справді прийшла… Стіно, запам’ятай усе, що чула, коли мене не буде. І, щоб її злякати, кидай в неї горня з кавовою гущею.
Жінка:
Я постукала у двері. Він озвався, а коли побачив мене, то розгубився. Від того дня ми бачились вперше. Він страшенно схуд.
— Сідай, коли прийшла.
— Я хотіла спитати, чи ти не був у нас вчора.
— А що було вчора?
— Дощ.
— Ти знаєш, що я не люблю ходити по дощі. Та й чого мені ходити?
— Ти ж колись приходив. Я спала. Справа у тому, що вчора до обіду я ходила на річку. Сама.
— А Моряк де був?
— Він ходив зі своїм дядьком на похорон одного чоловіка. Коли я повернулася, на столі лежав камінь, а хата була замкнена.
— При чім тут я?
Мені стало незручно.
— Я тільки хотіла спитати. Справді, як ти міг зайти. Безглуздя! Ну, що в тебе нового?
— Все добре. Скоро я виїду звідси.
— Ти можеш тут лишатися.
— Досить з мене, — буркнув він. — Хочеш чаю?
— Ні, не хочу. То я піду.
— Зачекай! А ти… як живеш?
— Добре.
— Він знає, що ти тут?
— Я йому скажу, не переживай.
— Став би я переживати! Коли буду вибиратися, залишу тобі адресу, ні, краще пиши на головпошту, коли щось буде треба. Слухай, чому ти це зробила?
— Ти не любив мене.
— Я ніколи тобі цього не казав. Ніколи!
— То сказав би.
— Не знаю. Я боявся тебе вразити.
— Ти боявся все обірвати. А я обірвала.
— І не каєшся?
— Хоч би й каялась, назад не вернуся.
— Ти-така. Щоправда, якби повернулася, нічого не змінилося б. Увесь дім повний тобою. Всюди натикаєшся на твої лахи, листи, книжки, навіть волосинки. Я лишу по собі лише брудну постіль і порвані шкарпетки. Жінки, коли кидають чоловіків, виносять з хати усе. А ти так поводишся, ніби перебралась на дачу.
— Бо мені не треба багато речей. Якщо щось буде потрібно, то заберу.
— Твоя правда. Я й так звідси поїду. Будеш зовсім вільна.
— Я й так вільна.
— Пусті слова! То зі мною ти була вільна. А тепер не дозволиш собі з’їздити на день до коліжанки.
— Я не відчуваю в цьому потреби. А коли відчую, хіба хтось мені заборонить?
— Твій хтось дасть тобі копняка в одне місце, вибач на слові, якщо тебе це шокує.
— Шокує. Мені пора йти.
— Я сам би це зробив давно, якби знав, що на тебе це вплине.
Я хряснула дверима. Треба стриматися. Я не була там, не було цієї розмови, але я її пережила в душі.
Годинник цокав на всю хату. Я замкнулась, я була в безпеці, але відчувала небезпеку. Не те, щоб боялась каміння на столі: злий жарт, підозрювати в якому я могла всіх, крім себе. Портрет тієї жінки, що стільки пережила, висів на стіні, але вже не над ліжком, а між вікнами. Мені не хотілось згадувати цю історію. Її тінь і тіні жорстоких родичів, тінь немовляти не вступалися з обновленої хати, не звільняли мені місце. Я була чужа жона, що вчинила смертний гріх — перелюбство. Тяжко так жити, коли ти не засліплена коханням, лише повна тихої вдячності. Слава Богу, він не просить у мене нічого більше того, що я спроможна йому дати.
Моряк не приїхав увечері. Я то запалювала, то гасила світло. Це від страху. Моторошно ночувати в хаті, якої ще добре не знаєш. Десь опівночі я злякалась. Гупало серце. Чого боїшся, дурна, втішала я себе, ніхто не знає, що ти сама. Ніхто не бачить, як ти перевертаєшся на широкому ліжку в темряві, вслухаєшся в кожен звук і шепочеш: хай швидше настане ранок. Tiat lux. Ненаситна ніч, коли прокидається соромливе сумління і викручує тебе, як мокру ганчірку. Я зробила не так, не так треба робити. Слід було зникнути, забути про власне існування і знайти прихисток тоді, коли не шукаєш його.
Я запалила світло, глянула на годинник. Четверта. Злі духи покинули Уріж і весь реальний світ. Тепер легше діждатись ранку. До зупинки йти десь сорок хвилин. Перший автобус о шостій. Я зберуся і поїду. І вже не вернуся ні сюди, ні до хати. Тут мене розділили на дві половини. Один не віддає душі, інший — тіла. Тому я така убога зараз, тому така розгублена. Я довго не буду вертатися, скільки витримаю бродячого життя, аж доки все втихне, і опирі найдуть собі іншу жертву. Кожен з них тримається Урожа завдяки мені, а я живу, бо то моя рідна земля, яка годувала і моїх предків. Коли я зникну, вони покинуть Уріж. Найліпше жити десь непомітно, не привертаючи уваги, віддатись цілком самотності, бо на що я пущу свою силу?..
Он на столі лежить книжка, яку читає Моряк. «Фієста». Еге ж, всі ми втрачене покоління. Мені, правда, набридло збирати шипшину, лікарські трави, гриби, варити варення, мити посуд, садити і сіяти, але я не можу цьому віддатися сповна, бо розчиняються двері й холодний протяг виганяє мене з життя. Нема кому погладити мене по голові і сказати: «Бідна…» І гладять, і кажуть, але не так. З книжки виглядав пожовклий листок. Ага, це лист Емілії.
«У Львові паде дощ, такий самий, як у нас…»
Справді, коли у Львові паде такий самий дощ, чи варто туди їхати зараз?
Заскавулів пес. Це вже до мене. Двері відчиняться самі по собі, спочатку одні, потім другі, і на порозі стане істота з очима, повними нелюдського блиску, червоним лицем і розкуйовдженим волоссям. Вона засміється і простягне до мене довжелезні руки з синіми пазурями. Я закричу, кинусь до вікна, пробуватиму його розчинити. Може, мені вдасться втекти…
Боже, дай мені пережити час до сходу сонця. Я вмила мокре від поту лице, уникаючи дивитися в дзеркало: мало що можна побачити там вночі. Потрібно заспокоїтись, тримати себе в руках. Нічого, власне, не сталося. Я не витримала більше напруження. Балачки про опирів, камінь на столі, сни, ніч в порожній хаті… Чого ця жінка так на мене дивиться? Хай щось скаже!..
— Я не любила його, коли він був живий. Була панною на порі. А тут трапився поручик, неабияка партія для бідної попівни… Заінтересувався мною. Любив природу, музику — Шопена, Огінського, мріяв колись зажити дідичем. Родичі мали маленький фільварок поблизу С. Ми вже заручились. І тато позволив, аби я їздила з нареченим на прогулянку. Цьоця Стася зі Львова пошила мені темно-зелену амазонку зі старих портьєр, а вдома ми мали гніду кобилку, навчену ходити під сідлом. По обіді ми виїжджали. Коні переходили ріку і йшли полем до самого лісу, де стежки були вузькі і траплялось болото. Тому ми здебільшого спинялись у лозах, де росли пахучі цвіти. Я плела вінок, і мій наречений звав мене дріадою. Білі цвіти дуже пасували до мого чорного волосся і зеленого убрання. Я розпускала косу, і волосся вкривало мене аж до пояса. Ми стратили розум ще до шлюбу. За три дні мало бути наше весілля. По неділях приїжджали іноді цьоцині сестри Уляна і Марися, ще зовсім молоді дівчата, і наш сусід Влодко, що вчився в семінарії і мав тепер вакації. Хотів зі мною женитися, але не встиг освідчитися, і тепер банував. Я була до нього ласкава, аби не стратити доброго приятеля.
З Влодком би того не сталось… Вечорами, коли мої родичі лягали спати, ми чулися вільніше, жартували, оповідали різні припадки. Того нещасного вечора Уляна напрямки спитала Влодка, чи той пішов би на цвинтар вночі, де коїлися різні страшні речі: з’являлися три пани в чорних сурдутах і три чорні коні.
«З якої б то речі я мав волочитися вночі по цвинтарі?» — засміявся Влодко.
«А якби так сталося?»
«Відігнав би нечисть святим хрестом».
«А чи знає пан Влодко, — зауважила Уляна, — що в таких випадках тяжко знести руку до хреста?»
«Чому панна Уляна думає, що ті фацети мали би вчинити мені зло? То ж не опирі, щоб замордувати чоловіка на смерть».
«Є у нас і опирі, — сказала я. — У лозах».
«Де? — поцікавився мій наречений. — Там, де ми…»
Я почервоніла і скінчила:
«Там, де ми їздимо на конях».
«Ти гадаєш, вони нас бачили?»
Від тої думки мені сипнуло морозом по плечах:
«Не знаю. Кажуть, що там небезпечно хіба вночі».
Марися зробила круглі очі:
«О, я би там не пішла і вдень. То, прецінь, дуже страшно!»