З цього, власне, й слід почати розповідь: з відчинених вікон. На папері кольору божевілля і зради. Я писатиму не тільки про божевілля і зраду, але й про золоте сяйво весняного ранку, яке збудило мене сьогодні й швидко погасло, змінившись на білий день. І багато про що сподіваюсь написати, а тоді пущу ці жовті листки за чорною водою, щоб десь прибились до берега.
Наприкінці XX століття, осінивши себе механічно хрестом, пробурмотівши молитву, залишаєшся при цьому Божим дитям, бідна жінко. Тобі холодно, ти втомлена. Уважно перевіривши, чи наведений будильник, лягаєш у постіль, заплющуєш очі, щоб не бачити навіть уночі мерзоти запустіння, вбогості і злиднів власної душі. Шепочеш: «Господи, подай знак, що Ти пам’ятаєш мене! Бо, крім Тебе, у мене немає нікого на світі». Так не можна молитись: гріх.
Я хочу допомогти цій жінці, влітаю до її темного сну, але при брамі мене зупиняє сторож, закутаний в усе чорне, зблискує кривою шаблею, і відсвіт вогню, коло якого він гріється, забарвлює лезо червоним. Я знову повертаюсь до її згорнутого в клубочок тіла, з обличчям, втопленим у подушку, і починаю дзьобом стукати в узголів’ї: стук-стук-стук… Щоб вона прокинулась. Жінка не прокидається довго. Сон мордує її, висотує усі сили. Я вже втрачаю надію, коли вона раптом здригається і каже: «Боже, що зі мною?» Зіскакує з ліжка, біжить на кухню, запалює світло. Знадвору чуються приглушені голоси, брязкіт металу об камінь, шурхотіння піску і бридке хлюпання розчину. Хто не має змоги працювати вдень, той працює уночі. Жінка обережно виглядає крізь щілинку між шторами. Ніхто, окрім майстра, не знає, що вона своє відпрацювала ще вдень, промерзла до кісток і має право відпочивати до ранку. Ще завтра, а тоді два вихідні дні, субота й неділя, коли люди не працюють, а ходять по гостинах, перуть чи сплять, як вона, і так доти, доки не стануть немічними, доки не закінчиться Будова.
Жінка сидить на стільці, обхопивши коліна руками. Я не цікавлюся чужими снами, якщо мене туди не пускають. Стою собі на краю тарілки, переступаючи з лапки на лапку, бо зимно.
«Ти змерз? — питає жінка. — Я запалю газ». Але не рухається.
«Ні, краще піду спати. Треба рано вставати. А ти сідай на батарею».
Вона стелить на батарею вовняну хустку, садовить мене на неї. Гасне світло, двері зачиняються. Доки вона вважатиме, що я їй належу, доти її життя буде пеклом.
Доти вона з тремтінням у ногах виходитиме з дому.
Доти носитиме каміння, пісок, цеглу, до крові обдираючи руки, допомагаючи будувати Вавилонську вежу, яка приречена на зруйнування.
Доти вона не знайде сили опиратися блуду, який їй глибоко огидний.
Доти їй видаватиметься неможливим потрапити в сад, який вона колись доглядала.
Доти буде боятись, боятись, боятись, що хтось поранить її у саме серце.
Доти вона гадатиме, що між обома світами існує смерть.
Доти вона боятиметься смерті.
Доти вона бажатиме смерті.
Хвилина — від слова «хвилювати», а минута — від слова «минути» чи «минати», тобто «те, що минає». Те, що хвилює, те минає. У моєму житті Білого Пташка були добрі і злі минути. Колись я опікувався одним старим, який доживав віку в божевільні. Він вельми тішився, коли йому вдавалось знайти кольорове скельце. Мав цілу коробку тих скелець: зелених, синіх, червоних. Дивився крізь них і, бувало, казав: «Сьогодні світ червоний, або зелений, або синій…» І кожен цей світ йому подобався. І тих світів було багато вдень, а вночі — лиш один, чорний. Старий був все життя несповна розуму, але коли він дивився через ті скельця, то видавався наймудрішим серед людей.
Життя Білого Пташка — нелегке, але він ніколи не покидає тих, кого супроводжує, аж до їхньої смерті. І це життя складається не з годин (від слова «годити, догоджати»), не з часин (від слова «чатувати»), а з минут, коли він минає небо і землю. Поясню, що означає минати небо і землю. Коли людина минає небо, вона занапащає душу, а коли землю — тіло. І це, і те невгодно Тому, хто нас створив. Але я кажу людям: не карайтеся. Це все минути вашого життя, вони минають. Попросіть прощення, і вас побачать, вас пробачать. І продовжуйте жити. Але людині це не допомагає, бо Всевишній мовчить, тільки Диявол меле без упину лукавим язиком, і небо йде повз нещасного, і він жалібно дивиться йому вслід. Це і є минути. Любов покидає тебе, дружба покидає тебе, ти покинутий. Тільки Білий Пташок і Бог не залишають тебе. Це і є минути злих.
Ну, а минути добрих, коли земля йде повз них. Коли перед смертю покидають жаль і біль. Коли після нещасть настають легкі минути і ви кажете собі: сонце заблисло, доля посміхнулась. Як я тішуся тоді, хоч знаю: це ненадовго, бо минути минуть. Я ж не змінюю нічого. Щебечу, буджу від поганих снів, втішаю… Нічим особливим похвалитись не можу, однак іноді мені вдається когось переконати, що між світами немає смерті, згасання, є лише Велика Минута, яку я можу їм відкрити. Часу для мене не існує, а от людині важко зрозуміти, що минути — це і є вічність.
Якось я мав бесіду з одним паном. Він ішов напідпитку, розмахуючи руками, але до мене поставився досить приязно, бо таким людям завжди хочеться з кимось поговорити. Він спитав мене, чи сп’яніння є минута добра, а чи зла.
— Залежить від випадку, — відповів я. — Коли ви зараз спіткнетесь і впадете, це буде добра минута.
— Це ж зло!
— Так, але воно мине. Ви мали поганий день, бо вас образили. Тому й випили, щоб заглушити біль. То це буде зла минута.
— Е, нема такого зла, щоб на добре не вийшло!
Ця думка доводить, що люди таки розуміють діалектику минут. Я похвалив співбесідника за мудрість. Той аж розцвів.
— Знаєш, Пташку, я піду зараз спати і ніколи не буду носити цеглу.
І він так би й зробив, але, на жаль, у його хаті були двері і до нього міг зайти майстер з його жорстокими підлабузниками. Це мучило чоловіка усю ніч. Він прокидався і стогнав:
— Де ти, Пташку?
— Я тут, коло тебе, не бійся!
Ми забарикадували двері, але йому весь час снилося, що треба вилазити через вікно з шостого поверху, а немає мотузяної драбини. Уранці прокинувся з болем голови, покірно відсунув від дверей шафу і, тяжко зітхнувши, поволікся на роботу. Що я міг вдіяти? Ось він, маленька мурашка серед тисячі інших мурашок, зайнятих каторжною працею. А я літаю зверху, над велетенською Вежею, яка, згідно із первісним задумом, має поєднати небо і землю, але з’єднує механічно лише добрі й злі вчинки, перетворюючи їх у якусь антиречовину.
Біснувата у червоній куртці загородила двері автобуса, штовхає кожного, хто ненароком її торкнеться:
— Не чіпайте мене! Геть!
Люди притихли. Я пурхаю між ними, заглядаю у їхні здивовані й сумні очі. Сідаю біснуватій на плече і кажу:
— А ти вийди…
— Ловіть його! — кричить вона. — Тримайте!
Перш ніж я встигаю відлетіти, затискає мене в жмені. Я проникаю через її долоню. Вона, звісно, не відчуває болю, але бачить діру.
— О-о-о! — вихоплюється у неї крик жаху.
Тепер усі бачать діру в її долоні, бачать чудо. А я опиняюсь у підземеллі, де темно і вогко, немає жодного вікна, кубляться гади й стоноги. Вони жеруть червоне тепле м’ясо людських сердець. Тяжка задуха.
— Мамо! — чую голосок. — Де ти?
— Не бійся нічого!
Я вихоплюю маленьке дитяче серденько. Воно легше за пір’їнку. Куди ж мені з ним подітися, щоб на нього не впало ні краплі отруйного слизу?
— Хочеш, полетимо до чарівної країни?
— А я вернуся додому?
— Звісно. Коли захочеш.
Чи знаєш ти, дитино, як важко вибратися з підземелля? Навіть мені, Білому Пташкові?