Через рік я вступила до Львівського університету. Акції мої зросли, але душа моя вже була в андеґраунді. І так звідти й не вийшла. До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби.
Навчання у Львіському, а далі в Київському університетах дало мені соціальний статус і певну свободу. Я не сиділа на лекціях, бо мені було нецікаво, хоча дуже добре здавала сесію. Але й не вешталась по літературних вечорах, бо не люблю балаканини. До того ж, усі ці мистецькі тусівки відгонять вампіризмом і страшенно виснажують. Практично всі мої друзі не є письменниками і дуже далекі від цього. Мене не обходить ні їхній соціальний статус, ні інтелектуальний рівень. Люди повинні бути щирими один з одним і чесними, без цього не виникне дружби. Що ж до мого особистого життя, то я не люблю, щоб туди лізли. Принаймні, ніхто з чоловіків не зумів вплинути на мене так, щоб це відобразилося на моїй творчості, і щоб я про це писала. У цьому світі для мене немає пари. Шкода, що я трохи запізно про це дізналась.
Мене страшенно дратує, коли моїх героїв та їхні вчинки приміряють до мене. Мабуть, я таки відьма у творчості. Варто мені щось описати, і воно вже ніколи не трапиться зі мною. Своєрідна форма захисту.
Добре, йдемо далі. Закінчивши університет, я рік пропрацювала неподалік від Чорнобиля, ще перед тим, як трапилась аварія, у Богом забутій маленькій школі вимираючого села. Вчителька з мене була нікудишня, але діти любили мене. Може, тому, що я ніколи не вважала їх менш вартісними, ніж дорослі. Я ходила щодня до лісу, писала «Господаря». На той час вийшла моя перша книжка «Діти».
Але я не знала, що мені робити на цьому світі. Ця безпритульність і неприкаяність, що не виходить за межі респектабельності, була непомітною. Щоб заглушити цей біль, я писала про таких, як я. Вони страждали більше, ніж я, вони гинули. А я залишалась жити. Обираючи при цьому найгірші варіанти.
Я працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе «Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок — «Рукави, вологі від роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип «освіченого серця» (Бруно Беттельгайм). І свій власний принцип: «Так є, але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас із космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати ницою і дріб’язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний інстинкт, а та легкість, з якою люди про них забувають. Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом, мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні.
Правду кажучи, мені нема діла до сучасної літератури і я не берусь когось критикувати чи хвалити публічно. Мої вимоги до неї так само високі, як і до себе. Найбільше я ціную мужність в письменниках, що виявляється у бажанні вдосконалюватись, йти, куди веде не мода, а серце. Бо без серця література не проживе. І не давайте нікому себе збити з пуття.
Я видала понад двадцять книг, і вони змінили мою долю. Я не є ні щасливою, ні нещасливою у своїй незавершеності, пошуках, мандрах. Я відчуваю, що незабаром знову вирушу в подорож, щоб загубитись, щоб мене ніхто не знайшов. Кожне місце перебування тимчасове: його треба вчасно залишити.
Не дуже це схоже на автобіографію, правда? І де я зараз перебуваю, не можу сказати. У якомусь просвітку між світами. Власне, там моє місце — завжди на межі, як той пес-охоронець. Кого і що я охороняю? Те, завдяки чому людина залишається людиною, те, що ніколи не люструє час.
Якби мені дозволили залишити послання тим, хто прийде після мене, я б написала: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».
Без дати
Захід сонця в Урожі
Жінка:
Ненавиджу цей дощ. Чи виживемо ми серед потоків брудної води, яка згноїла насіння в землі? Сидимо в хаті, не дуже теплій, бо дрова вийшли за зиму, а нових не надбали. Пес скрутився у буді й не хоче навіть їсти. Один чоловік втопився. Поламався місток, коли він переїжджав через нього.
Не видно, чи сходить сонце, чи заходить, ніби його не існує.
Сьогодні, коли я брала воду з криниці, зачерпуючи її просто відром, пройшов якийсь чоловік з чорною бородою, вклонився мені, трохи насмішкувато. Я його не знаю. Я багато кого тут не знаю, бо мене носить по світах з вісімнадцяти років, але все навертає до Урожа. Мої зими і дощі мої — тут. Я, певно, їх привожу з собою.
Напівсонне животіння, коли вночі відкладаєш книжку і на автопілоті добираєшся до ліжка, — нетривке і щасливе, бо сни маю дуже цікаві. Чекаю з дня на день чогось незвичайного, але нещастя боюся, бо не знаю, чи витримаю його. Чекаю ночі, коли завіса розсувається і починається нове дійство. День приносить події, які можна передбачити, лише сни неординарні. А ввечері жалкую, що через дощ не побачила ні гір, ні лісу.
Слава Богу, чоловіка нема вдома і не треба робити зайвих рухів, сушити собі голову, чим його годувати. Лише гойдатись на хвилях напівсонної свідомості, вештатись з кімнати до кімнати, поливати вазонки, ходити по воду чи на город. Ні на йоту не змінювати своєї мовчазної пантоміми, щоб не полетіти сторч головою у прірву розпачу. Тут не повинно нічого відбутись. Уріж — то таке місце, де все доцільне й поважне. Я б не хотіла йому зашкодити. Коли стою на горі Ласки, то обережно стискую в жмені увесь Уріж, наче то голубине яйце чи перлина, — такий він маленький згори. Я живу в цьому яйці, яке плаває, зараз в мирних потоках дощу, і живлюся тим, чим воно мене годує: тишею і снами. А за межами мене пильнують мої ангели-охоронці. Вони відводять ніж, націлений в мене, і вибивають з рук склянку, наповнену отрутою.
Цієї ночі я не могла заснути. Надворі лило, як з відра, під ковдрою було холодно. Вже дрімала, коли ззаду хтось обхопив мене руками. Я відразу згадала, що сплю сама, і почала відбиватись. На потилиці я виразно чула дотик чогось колючого: я ніколи не почувала такої відрази й ненависті, кусала його за пальці, і мої зуби проходили крізь щось безкосте й пружне. Боротьба тривала дуже довго. Я вся була мокра. А воно не відпускало. Коли запіяли півні, воно зникло. Я лежала, паралізована жахом і передчуттям поразки. Хто мені повірить, що я кілька годин боролась з нічною примарою, і ніхто з нас не переміг?
Чоловік:
Моя жінка має тяжкий характер. Я вже трохи звик, але коли бачу, що в очах її спалахує до мене ненависть, їду собі кудись. Нас, по суті, нічого не зв’язує, хіба те, що ми до кінця ще не пізнали одне одного. Колись я поїду назовсім. Власне, мені не треба сім’ї. Хіба комусь потрібні пута на ноги?
Як випадає гарний день, ходимо по лісі чи вибираємось на Ласки. Уріж — дуже гарна місцина для відпочинку. Коли хтось із друзів до нас навідується, то нетямиться від захвату. Півсвіту знає про Уріж та його привидів, хоч бери та засновуй туристське агентство. Ми іноді ще й вигадуємо різні неймовірні історії, яких самі потім боїмось, і тулимось одне до одного в ліжку, як перестрашені діти.