І ось я, легка й радісна, повернулася сюди і побачила тебе, ледь живого, холодного, обпаленого. Якщо у цьому світі десь виникає добро, то в іншому — зло. Але добра ніколи не буває забагато.
Ерос помер. Музи померли. Посивілий Нарцис заглядає у ставок, майже вщерть заповнений ряскою. Коли зникне і це маленьке дзеркало — помре й Нарцис. Залишиться — Вежа. Вона повільно поглинає кохання, творчість, самопізнання. Їхні трупи замуровані у Вежі, і крізь стіни просочується запає засушених троянд. Люди не помічають, що жертвують задля Вежі усім, обмежуючи себе до неможливості. «О, — скажуть вони, — ми ж маємо Ілюзію, Велику Прекрасну Ілюзію, і коли Вежа збудується, все зміниться і настане наше Воскресіння. Ми будемо такими, як є, а ти, Білий Пташку, рятуй нас від поганих снів».
Що лишається робити зневіреному Білому Пташкові? Я покидаю людей з їхньою Вежею. Я не здатний носити на гору каміння.
У крижаному холоді Сьомого неба, де не існує іншого світла, крім Твого, я не почуваю спокою. Мій розтривожений дух блукає, плачучи, кличе Тебе. Земній істоті не збагнути цієї солодкої туги, яку викликає близькість Всевишнього. Для того треба просіятись крізь небеса і постати в Сьомому небі з останнім питанням, останнім бажанням.
Жалюгідний, з мокрим, брудним пір’ям, тремтячий, я літаю у Твоєму світлі, кличу Тебе, сповнений туги і каяття. Так довго, ніби Тебе не існує.
Мене покидають останні сили, і скоро грудкою льоду я впаду туди, звідки повернувся, у гірке життя людей, охоронцем їхніх снів. Якщо я не можу зруйнувати Вежу, то чому Він цього не зробить? Чому не пошле промінь Свого світла, Своєї Благодаті?
— Мій маленький Пташку, був би ти ще трохи і пропав! Лежи-лежи, відпочивай…
Мені важко розплющити очі. Відчуваю дотик важкої, зашкарублої руки, тепло, що йде від неї, засинаю…
Уві сні чую старечий шепіт:
— Можеш лишитись у мене, Пташку, можеш вертатись. Люди самі впораються зі своєю Вежею.
Уві сні я чую й інші голоси:
— Господи, дай пережити мені цю ніч, цю чорну ніч!
— Господи, не дай пропасти!
— Господи, дякую Тобі, що Ти є і що завдяки Тобі я існую! Спокій, блаженство, тепло. Я нарешті втрапив у свій сон.
Чим світліші дні, тим глибші лабіринти всередині Вежі і всередині нас. У цьому важко дотямити сенсу. Я ще пам’ятаю високу траву, що росла на пустирі. Зараз там гори глини, ями, калюжі, переплетіння труб, іржаві кістки бетонних перекриттів, і все це тягнеться, простягається, відганяючи від себе ліс. Кожному з нас випала честь бачити, як перед його домом будують Вежу. Нас багато, а вона одна. Незважаючи на нічні постріли, я чую себе в безпеці. Тривога змінилася спокоєм, відколи у мене оселився Білий Пташок. Як і раніше, я роблю все те, чого від мене вимагають, сяк-так підтримую вогник життя у байдужому тілі, цій осоружній шкаралупі мого жування. Але поза тим є щось невловне, подих зміни, подих запізнілої весни. Важко повірити, що цей чорно-білий фільм зміниться на кольоровий. Мені хотілося б прикрасити своє житло яскравою картиною. Я б дивилась на неї і, можливо, увійшла б до саду чи до палацу, перейшла б через річку. Але в мене немає грошей на картину, нема хисту, щоб самій намалювати. Зате на Пташка можна дивитись скільки завгодно. Моя знайома побачила його і спитала, чому він не у клітці. Якась божевільна, ніби не бачила, які ті птахи у клітках нещасні й неприродні! Спитала таку дурницю, замість поцікавитися, чому цей Пташок у мене, звідки він узявся. Я б відповіла їй: не знаю.
Певно, у нього є якісь підстави оселитись тут. З мого вікна, як визнають усі мої знайомі, чудовий вигляд на Вежу. Шкода, що я не житиму тут довго. Наш будинок знесуть, бо він заважає будові. Коли ми питаємо, що тоді буде з нами, на нас якось дивно позирають, мовляв, хіба це суттєво, коли йдеться про Вежу. Це я так собі міркую, певно, нас не залишать напризволяще. Може, поселять у Вежі? Але ж там немає вікон, Пташку. Бачиш, я вірю, що ти не зникнеш з мого життя…
А ще кажуть, що Вежа матиме верхівку з чистого золота і сяятиме на весь світ.
У хворих є велика потреба у сонячному промінні. Невже я теж хворий? Це, звичайно, хвороба духу, а не тіла. Може, це синдром клітки, у яку садовлять птахів? Аналізуючи власну хворобу, проникаючи вглиб свідомості, я відчуваю чорну тінь, яка постійно мене супроводжує. Якщо це Твоє випробування, Боже, то я, мабуть, знайду вихід. Я вже знайшов: крилата думка, яка прониже геометричні форми Всесвіту і сягне того щедрого місця, яке у всіх живих істот зветься раєм. Тому Сонце-Pa так притягує мене до себе, аж до неспроможності поворухнутись. Однак я не відчуваю припливу енергії. Вежа темною тінню приростає до моєї свідомості. Отже, треба її знищити. Сам я не зможу. Чи не це і є крилата думка: Вежу треба знищити?
Бо вона об’єднує і веде до Абсолюту, золотої верхівки, жалюгідної імітації Сонця. Усе, що створене людиною, треба знищити. Право творіння належить Богові.
Ця думка дуже незвична для мене. А що вже казати про жінку, в якої я живу? Жінки не руйнують. Вони опікуються чи творивом Господа, чи творивом Диявола, а то й власним — дітьми.
Ще не так давно я робив свою маленьку справу, тішився з неї, а тепер відчуваю сором від того, чого не можу пізнати. Є різні Білі Пташки, але жоден з них не був досконалим. Коли я благав у Нього допомоги, то не знав, що вільний вибір — це найгірше з усіх випробувань. Крилата думка існувала завжди і, отримавши поштовх, зачала світ і життя у ньому.
Мої спроби вигнати людей під зоряне небо схожі на спроби випустити звірів з неволі на вірну загибель. Тепер я розумію, що творив зло, і зараз спокутую його. Але й добро мушу теж відпокутувати.
Чи можна допомогти людям, які зичать собі лише добра?
Весни не було: відразу почалося літо. Розтанув сніг, і миттєво відцвіли дерева. Не тільки я чулася дивно, коли прийшла на роботу. Незважаючи на протяги й холод, ми сп’яніли від радості. Літо! Певно, мій Білий Пташок захоче розправити крильця й політати.
Передаючи цеглину одному чоловікові, я ненароком торкнулась його руки, і він затримав цей дотик, віддавши мені своє тепло. Це виглядало зворушливо й сумно, бо у напівтемряві він не бачив мого передчасно постарілого лиця. Втім, ми не зустрінемось більше. Тут ніколи не зустрічаються вдруге. Ми вже звикли до цього.
Я відійшла, але попереду був ще цілий день роботи. І трапилось так, що той чоловік знову підійшов до мене і сказав: «Хочете, покажу вам щось цікаве?» І повів мене у бічну галерею так швидко, що я не встигла злякатись.
— Закиньте голову назад і дивіться он туди, в цей куток.
Я так і зробила, аж заболіла шия.
— Не так, — сказав він і, взявши мою голову обома долонями, повернув.