Цього року я, маючи тягар на душі (зрештою, кожен з нас ніс якийсь тягар, сподіваючись скинути його перед брамою), схилив голову перед бездоганним світлом, яке струменіло з Острова. Ще не знав, як буду відповідати на ці питання, боявся сказати щось недоладне, щоб не осоромитись.
П и т а н н я. Чи втомлений ти, Брате?
В і д п о в і д ь. Так.
П. Чи одержимий ти, Брате?
В. Так.
П. У чому твоя одержимість, Брате?
В. Я одержимий людським.
П. Чи прагнеш ти позбутися одержимості?
В. Як мандрівник прагне вийти з печери, у якій заблукав, так я прагну цього.
П. Чи знаєш, що мандрівник цілком у Божій Волі?
В. Так.
П. Чи цього досить, щоб позбутися одержимості?
В. Ні, бо моя одержимість може бути виявом Волі Божої.
П. Чи сподіваєшся знайти тут вихід?
В. Не смію сподіватись.
П. Чи ти прийшов сюди, щоб відшукати спокій?
В. Не спокій, а Ясність.
П. Чи добре ти служив людям? Чи не лінувався?
В. Кожної ночі я йшов туди, де мене кликали, доки тіло моє не потемніло від темряви і сліз.
П. Що ти бажаєш чути від мене?
В. Ясного слова, у якому є сила.
П. Що ти бажаєш?
В. Сили крил і чистоти пір’я.
П. Слово моє таке: залиш сумніви перед Брамою, хай їх змиє дощ або вивітрить сонце, і слухай, що мовлять наші Брати. Іди через Браму, нехай її світло дасть тобі силу і білизну пір’я.
Острів — це щастя, спокій, рівновага. Я не спроможний його описати, бо тут усе світло. Світло блакитне, рожеве, золотисте, бузкове. Кожен з нас тут самотній, але ця самотність зовсім не схожа на земну самотність. Таке відчуття, що у тебе виростає тисяча крил, але ти не літаєш, бо весь час перебуваєш у польоті: крила твої розгорнуті, й у будь-яку мить найхимерніша візія постає перед твоїми очима.
Острів — це точка, у якій сходиться все те, що є найкраще у світах.
Згодом кожен з нас буде себе запитувати, навіщо так щедро роздається блаженство скромним Білим Пташкам, навіщо їм стільки сили, якою вони так і не можуть скористатися сповна.
Земля — це клітка для нас. Острів — безмежність. Ми проводимо час у бесідах, роздумах. На початку я згадував про Вежу, але вже відсторонено. Вона якось змаліла для мене.
Брати розповідали про інші Вежі, які будувались, руйнувались, зникали. З ними неодмінно щось траплялось, що підтверджує думку про нетривкість усього, створеного людськими руками.
Тут я почув одну притчу про те, як чоловік багато років підряд поливав усохле дерево на горі. Він щодень носив з долини воду. Так і помер, не дочекавшись, коли дерево оживе. Його син, так само одержимий, продовжив цю справу, і тільки онук побачив, як всохле дерево вкрилось цвітом. Ця історія чимось близька до міфу про Сізіфа, великого хитруна і безумця. Абсурдністю, бо посадити дерево легше, ніж оживити мертве. Тільки люди здатні захопитися абсурдною ідеєю, доки час не залишить їх далеко позаду.
Сенс існування Білого Пташка у тій тисячі крил, якою він володіє і які дарують йому внутрішню самодостатність і нерухомість. Жодному пташкові не спаде на думку щось створювати; з нього вистачить лише пізнавати, ледь підправляти пізнане, вносячи у нього трохи світла, легко іронізуючи при цьому.
Бога неможливо висміяти, бо Він сміється голосніше за всіх. Світло — це і є посмішка Бога, а темрява — її протилежність, хоч я не чув, щоб Бог коли-небудь плакав. Така вже недосконала людська мова, що створює антоніми. Якби світ складався з протилежностей, він би швидко загинув у двобої із самим собою. Темрява боролася б зі світлом, життя — зі смертю, зло — з добром (даруйте за банальність підбору). Стан безперервної війни зробив би безплідним будь-яке існування, і ніхто не мав би від того втіхи, навіть сам Творець. Темрява виникає тоді, коли зі світла виростає якийсь предмет, вивищується над рівною поверхнею. Тінь — це атрибут життя, добра, світла, любові. Як же можна воювати з тінню? Чи можна боротись з ілюзією? Я був достатньо передбачливий, щоб не зненавидіти Вежу, але недостатньо зрілий, щоб сприймати її як тінь. Можливо, Вежа — це тінь усіх людей.
Між братами на Острові не існує ніякої духовної ієрархії. Ми, як щойно вилуплені пташенята, рівні між собою, гріємось вкупі і разом приймаємо поживу, яку постачає нам Всесвіт. Наша безтурботність, наш сміх, наша злагода — не інфантильність. Це та справжність, яка існує лише на Острові, де немає жодної тіні.
Острів досконалий, як яйце, гладенький і блискучий.
«Сутінки — це тріщина між світами». Я завжди пригадую собі ці слова, коли небо меркне, забарвлюючись у рожеві, фіолетові та зелені кольори, а залишки лісу темніють. Трава ще свіжа, і листя молоде, іноді долинає запах бузку і акації. У час сутінків, час тіней виникає думка про смерть, бо вона поруч. Смерть — це тінь між одним життям та іншим.
При яскравому сонячному світлі почуваєш невдоволення, бо воно виявляє тріщини, плями, пилюку. Ні про що інше не думаєш, як про безлад у довколишньому світі й неможливість його впорядкувати.
Але присмерк (яке неприємне і страшне слово!) вкупі з утомою налаштовує на філософський лад.
Мого Білого Пташка все ще немає. Власне, ця бетонна скринька, у якій я проживаю, не місце для такої чудової, бездоганної істоти. Йому більше пасує дерев’яний будиночок, де завжди сутінь від старого саду, де напівстерта чиста підлога заслана смугастими хідниками, голосно цокає годинник, а на підвіконні — вазонки. Я мала колись такий дім. Він залишився по той бік тріщини.
З часом біль вгамувався, і мене тішить думка, що дім не знищено, не зруйновано, і він житиме в моїй пам’яті довічно, і деколи я маю щастя бувати у ньому уві сні.
З віком до людини приходить відчуття єдності минулого й теперішнього. Не треба кудись їхати, блукати по щасливих місцях дитинства. Усе це живе у мені, досить лише згадати. Пам’ять залишається з тобою до кінця.
Хоч Пташка і немає тут, я не відчуваю порожнечі. Мені стало ясно, що я належу сама собі й ніхто не має на мене права, — і це добре.
Варто лише зануритись у минуле — і стаєш недосяжною для людей. Мене вбиває відкритість, що геть деформувала мою свідомість, загнала в кут. Якби я могла частіше залишатись у домі, затіненому садом, то б врятувалась. Сама констатація цього факту приносить полегкість.
Я можу повернутись у минуле, утопію, увійти до якогось братства, що візьме мене під свій захист, або повільно гинути в лабіринтах Вежі. Я маю на увазі не тільки лабіринт будови, а той, у якому ми всі блукаємо день у день, рік у рік. Було б легше, якби я могла поговорити про це з кимось. Це не заборонено, але ніхто не бажає розмовляти про такі речі, лише про втому, бруд, нестачу їжі, якість розчину для блоків, наче ми будуємо свинарник. Хтось мусить порушити мовчанку. Для цього треба двоє людей.
Сьогодні я купила на вулиці газету. Вона була невеличка, погано віддрукована і називалась дивно, латиною «Ab ovo», тобто «від яйця». Власне, мене змусили купити. Я несла в кулаці здачу за хлібину, і, наче від дитини, у мене її відібрали, тицьнувши газету.
Вдома я розгорнула газету. Там були всілякі новини, сенсації, які миттю забуваєш, кілька статей про психокінезію, привидів та вампірів і оголошення. Я люблю читати оголошення. Мою увагу привернуло одне, навіть вразило:
«Міняю будинок із старим садом на квартиру навпроти Вежі, на першому поверсі».