— Ще трохи, і я згадаю твоє лице. Я так давно згадую, бо не розуміла тебе ніколи.
Вона навіть не помітила, як опинилась посеред поля, де-не-де вкритого латками снігу. Не розплющувала очей. На грудях у неї лежав мертвий Білий Пташок. Лишаючи сліди на снігу, прийшло двоє з голеними головами, у довгих чорних пальтах. Один з них повільно вийняв руку з кишені й пронизав кулями і так мертвого Білого Пташка.
Обличчя жінки стало лагідним і беззахисним. Якби не кривава пляма на грудях, виглядало б так, наче вона спить.
Не було насправді ніякої Вежі. Так само, як Білого Пташка, хоч він конче мусить бути.
Хто ж писав цю розповідь? Хто напише її? Хто пише її зараз?
…Сутінки року. Присмерк дня. Осінь. Ілюзія лабіринту.
Точка.
Львів, квітень-жовтень 1995 року
Кіт з потонулого будинку
Падав дощ, і я не міг вийти. Чекав, поки усі заснуть: люблю, коли темно, вслухатись у голоси, внюхуватись у запахи ночі. Може, обізветься хтось з мені подібних, і я обізвуся до нього, і ми поділимося своїми тривогами. Я тихо кружлятиму темними кімнатами, розмірковуючи про те, про се, й кожна моя шерстинка всотуватиме нічне буття. Ці кімнати — увесь мій життєвий простір. І ті, до яких я, можливо, не потраплю, де живуть подібні до мене, — також. Зараз я не вийду на балкон, бо ллє дощ. Він падає уже давно. Місяць також не може вийти. Я лише відчуваю його присутність. Він не може вийти на свій балкон і тиняється темними кімнатами. Йому тривожно, як і мені. Ми задихаємося від важкого чужого духу, яким просякають речі довкола нас. Я змушений частіше вмиватися, довго терти лапкою щоки, ніс, вуха, аби якось полегшити собі подих.
Зараз я відчуваю ще сильніше, як місяць намагається мене розгледіти крізь товщу хмар, аж його нетерпіння передається мені. Час від часу стрибаю на підвіконня, подаю голос, але ніхто з людей не звертає на це уваги. Певно, через плюскіт води вони не чують, їх так само дратує дощ, що не вщухає ні на хвилину.
Гасне світло. Мені це байдуже, але люди люблять яскраве світло і телевізор. Цілий вечір їхня увага прикута до екрана. Мені обов’язково це б завадило на очі. Те, що говорилося диктором, потім тихо повторювали домашні: катастрофа, потоп, кінець світу. Поки не почався дощ, я не чув цих слів, а тепер ще й не розумію їхнього змісту. Треба довго спілкуватися з людьми, аби збагнути, що вони говорять. Найважче зі словами, які не мають стосунку до речей чи почуттів. Я знаю, що означають слова любити, боятися, холодно, тепло та інші. Уважно прислухаючись до людської мови, я збагнув, що люди бояться катастрофи, потопу, кінця світу аж так, що не лягають спати і збираються кудись іти.
Я зовсім не хочу нікуди йти. Правда, мене можуть взяти силоміць. Але коли я залишусь сам за замкненими дверима, тоді зникне рука, яка дає мені їжу, гладить мене, чухає попід шию, щоб зробити нам обом приємність. Було, коли я день і ніч лишався сам й почувався тоді зле. Бо не міг вийти. Жодна істота не хоче бути залежною цілковито. Одна річ — вдавати залежність, інша — підкорятись їй.
Коли я був маленьким, то боявся багатьох речей: крику чужих людей, незнайомих запахів, усього, що більше за мене. Це добре, бо страх привчає до обережності. Бувають, звісно, випадки, коли забуваєш про обережність. У зовсім юному віці я шалено прагнув вийти. Мені бракло простору. А звідси було лише два виходи: вікна і двері, за якими існувало таємниче життя, сповнене небезпечних пригод і незнаних втіх. І я вийшов би, якби мене не пильнували. Господарі поводились так, ніби там, за дверима, чигає смерть (смерть для людей — це така мандрівка, з якої не повертаються). Власне, мені нав’язали спосіб життя, бо я його не обирав. Спершу треба пізнати різні способи життя, щоб віддати перевагу якомусь з них. Але одна річ, коли щось нав’язують істоті залежній, а інша-незалежній, як я. Тобто, котові, який швидко росте і керується власними потребами. Залежними істотами я вважаю людських дітей. З нами живе одна людська дитина, дівчинка, до якої часом приходять інші діти, щоб побавитися зі мною і з нею. Їй теж важко підкорятися способу життя, але вона майже переконана, що інакше бути не може, і що колись вона матиме право вийти сама й обрати собі світ до вподоби. Я ж приречений на довічне ув’язнення, ніби покараний за щось!
І все це тому, що ніхто не прагнув пізнати мене, не пробував уявити себе на моєму місці. Це непорозуміння доводило мене раніше до розпачу, і, щоб знайти порятунок, я заглибився в себе, згорнув у клубочок власні бажання, не втрачаючи надії, що вони колись блискавично розпростаються і зроблять вирішальний стрибок. А поки душа дрімала, я не зводив очей з тих істот, які розпоряджалися моїм тілом, намагаючись пізнати їх, бо знання дають величезну перевагу тому, хто їх здобуває. Щоправда, мої господарі дбали про мене, і я почував до них вдячність. Залишаючись на самоті, я спершу сумував, а потім ставав зухвалим: бавився, як мені хотілось, не раз робив і шкоду, розбиваючи щось чи рвучи, бо вважав, що мені дарують цей час, аби якось компенсувати відсутність свободи. Чого варті збитки у порівнянні з моєю радістю?
Якими ж треба бути сліпими, щоб не бачити цього! Незважаючи на покарання, я не почував ні найменшого каяття. Дітей часто змушують до каяття, але я не їхнього роду, тому вдавав, що нічого не розумію. Ми могли би знайти спільну мову, люди і коти, але тепер на це уже немає часу. Настає кінець світу. Ці слова я чую щодня і так собі міркую: Закінчиться цей світ, і почнеться новий, де ми, здається, не будемо разом. У кожному разі, я не побачу там своїх господарів, а вони мене. Хіба це причина боятися кінця світу? Шкода дивитися, як вони сидять штивно і мовчать. Немає світла, замовк телевізор. Мені неприємно сідати до когось на коліна, відчувати дотик спітнілих холодних рук. Здається, з них не можливо вирватися. Ці пальці наче хочуть влізти в тебе, всередину, заховатися там. Вони передають своє збудження, а мені й мого задосить. Я змушений муркотіти, щоб не подряпати когось. Це — нестерпно.
Господар бурмоче, що треба піти до сусідів, але не встає з місця. Мені хочеться побавитися чим-небудь, папірцем чи м’ячиком, бо це допомагає відволіктися. Проте ні господар, ні я не робимо жодного руху.
Світло спалахує, обпікає очі. Люди тішаться, ніби це бозна-яке щастя, ласий шматок чи що. Мені приємно на них дивитися, бо ми одна родина і пов’язані між собою невидимими ниточками почуттів. Іноді мені це вадить: тоді мій настрій безпосередньо залежить від їхнього. Про цей зв’язок кажуть: «Навіть тварина відчуває». Хоча яка я їм тварина? Я — кіт. Це я намагаюся сказати, відколи вперше з’явився у нашій родині. І то їхня провина, якщо досі цього не зрозуміли.
Оскільки я не можу вийти, то мушу розслабитися. Це важко, коли у вухах аж дзвенить від напруження. Їхні очі прикуті до екрана телевізора. У домі навіть не пахне їжею. Усе перебиває огидний запах мокрого. Холодно. Тепер я розумію, що таке «катастрофа». І зроблю все, що мені скажуть, тільки б не лишатися наодинці з нею. Я підкорюся, як ніколи не підкорявся.
— Зберігайте спокій. Уникайте паніки.
Мати дівчинки починає плакати. Дівчинка тихенько сповзає зі стільця, присідає коло мене, з натугою бере на руки.
— Мурчику, не бійся! Я тебе не покину, — шепоче вона, ховаючи лице в мою шерсть.
Я відповідаю їй:
— Так, я знаю. Добре.
Внизу і вгорі шумить вода. Слова, які я кажу, заспокоюють дівчинку, як завжди, коли ми лишалися удвох за зачиненими дверима, самі-самі. Тоді ми добре розуміли одне одного, дихаючи повітрям свободи. І я певний, якби двері були відчинені, ми б вийшли на волю, у цей великий світ. Ми б не боялись навіть того, що можемо не повернутись назад. Коли перед тобою відчинені двері, простір, хочеться йти і йти, дихати на повні груди свіжим повітрям. Ніколи не змирюся з думкою, що не потраплю туди, хоча у тужних голосах моїх братів і сестер бринить марна надія.