Одним словом, погойдавшись у верховітті й зголоднівши, я зліз хвостом донизу, намагаючись не дивитись на провалля піді мною. Страх висоти зник. Досить раз подолати його, і більше не боїшся.
Дуже швидко я навчився нечутно ходити по траві, оминати відкриті місця, ховатись від негоди в дуплах дерев, миттю визначивши, чи там хтось є… Але вранці я завжди повертався до будиночка на галявині, засинав, прокидався, пив молоко.
Одного дня я помітив, що листя падає з дерев, і дуже важко у ньому не шарудіти. Що стає холодніше, частіше падає дощ, і не видно Місяця. Він тужить, ховаючись за хмарами, важкими і темними. Це нагадало мені те, що я давно забув: скрізь вода, люди, що, здавалось, видихають страх, шум, гуркіт, падіння сторч головою. А може, це був сон. П’ючи молоко, я згадав усе своє попереднє життя. Там не було кінця світу.
Якось, прокинувшись раніше від холоду, я не побачив миски з теплим молоком. Зате двері до хатини були прочинені. Я довго вагався, чи увійти мені туди, адже я знову можу потрапити до пастки. До людей, які відберуть у мене дерева, здобич, можливість вийти. Але зсередини пахло молоком, віяло теплом, а на ґанку все важче було знайти сухе місце, яке б не продував вітер. Крім того, я накульгував: у нозі стриміла колючка, і я не міг ступати.
Спершу я тихесенько подав голос. Здебільшого мусив мовчати. Цей новий світ був такий просторий, великий, що мій голос видавався заслабким для нього. Та й чи було це розумно — заявляти про себе? Я певен, кожен кіт причаївся б у такому разі. Обережність ніколи не зайва.
Тоді я увійшов. Дивно було бачити довкола себе стіни, а над головою стелю. Я аж відсахнувся, бо у свідомості промайнув страшний спогад: усе валиться під натиском чорної води. Однак нічого не трапилось. Від других, теж прочинених, дверей струмувало тепло з гіркуватим запахом диму. Певно, що хтось жив у цьому домі. Я ніколи не бачив будинку, в якому хтось не жив би. Таке призначення всіх будинків. Коли їх покидають, вони валяться. Часом будинок не бачить, що в ньому живуть інші, менші істоти, які бояться вийти або просто не знають, куди їм піти. Як не знав я.
Але цей будинок був інший. Із дерева. Він, напевно, ріс, як дерево у лісі. Я прожив тут трохи часу й помітив, що дерева теж істоти, які, правда, не ходять і не полюють. І це було мені до вподоби, бо ми не заважали одне одному. Ніхто не втручався у моє життя, я був сам і тішився з того.
За дверима не було нікого. Я б почув дихання, найменший порух. Це могла бути й пастка, але коли подумати, то потреба їжі, тепла, спочинку сильніша за страждання. Тому я коротко й негучно привітав цей дім і увійшов, бо там пахло молоком і віяло теплом.
Піч займала півкімнати. Що це піч, я довідався пізніше, коли обпік собі лапи, намагаючись якнайшвидше зігрітись. Крізь дверцята просвічувало полум’я. Свічка не давала стільки тепла і пахла зовсім інакше. А ще тут було ліжко, застелене вовняним коцом, стіл, стілець і полиця з посудом. Біля печі стояла миска з молоком, та сама. Я випив молоко і одразу повеселішав. Мене страшенно розморило, і я забув про обережність. Стрибнув на піч, що була зверху застелена чимось м’яким, і миттю заснув. Там був такий темний затишний куточок, про який можна лише мріяти. А надворі знову падав дощ, то сильніший, то слабший…
Я викликаю в нього безмежну довіру. Навіть не знаю, як це мені вдалося. Я запримітив його ще влітку і щоранку ставив на ґанку миску з молоком. А восени залишив двері прочиненими, щоб він увійшов. Наша перша зустріч була зворушливою: жалібно нявкаючи, він виповз із темного закутка печі. Неважко було зрозуміти, як незручно опинитись на чужій території. Він дав себе взяти на руки, дав витягти колючку з лапи, видушити гній, і муркотів, муркотів, муркотів.
Будь-який необережний рух з мого боку — і я втратив би його довіру. Ця маленька істота, не найдосконаліша з усіх, які я створив, мала почуття гідності. І пазурі, що, проте, ніколи не вдряпнули мене. І більш нічого. Тільки-но я сідав, кіт опинявся в мене на колінах. Він не вмів стримувати власні бажання. Він підкорив мене собі, і я все довше залишався з ним у хаті. Не знаю чому, але він був мені найближчим. І я не міг стримати сліз, коли, вилизуючи себе, він лизав мої руки, на яких була кров невинних істот, створених на муку.
Так, я створив їх для любові, для заповнення порожнечі, для втіхи у власній самотині, але діти покинули мене, забувши повернутись. Я не карав їх: вони самі себе покарали, обравши безпутне життя.
Кожному я залишив часточку своєї сили, щоб колись вони таки повернулись до мене. Дарма. Повернувся поки що лише кіт, дивна істота, яка служила забавкою іншим, вважаючи, що інші є її забавкою. Може, кіт має рацію, адже він підкорив мене, зайняв місце на моїх колінах, і я не можу встати, бо не хочу його потривожити.
Коли я йду, він супроводжує мене. Ми оглядаємо наш ліс, наш потічок, наші хмари, наше сонце, птахів, комах… Як я хотів би, щоб мій біль вгамувався, біль за світом-самогубцем, який вважає мене винним за моє невтручання. А тим часом кожна часточка моєї любові благає його: повернись!
Що зараз там діється? Рятуються не кращі, рятуються сильніші. Кращих завжди приносять у жертву.
Сенс мого існування — в очікуванні. Над цим я розмірковував довго і важко, терпляче тамуючи біль. Коли кіт втомлювався, я брав його на руки, і не раз він засинав, притулившись до моїх грудей. А вечорами, у теплі, коли за вікном падав сніг, ми розмовляли. Для цього не треба розтуляти рота.
Кіт спитав мене якось:
— Чому в мене більше нема спогадів про минуле і майбутнє?
— Минуле і майбутнє для тих, хто відчуває страх перед життям. Навіщо тобі цим перейматись?
— Я от думаю собі, — продовжив кіт, лизнувши мою руку, — чи хотів би я бачити собі подібних.
— І як?
— Мабуть, ні. Хтось з них міг би зробити мені боляче або я — йому. Хтось хотів би сидіти на твоїх колінах, а я б заздрив. Нам ліпше удвох. Ми розуміємо один одного. Ти теж не хотів би бачити собі подібних. Щоб хтось не погоджувався з твоїми думками. Щоб хтось інший брав мене на коліна. Я зразу відчув, коли тебе побачив, що ти такий, як я. Правда?
— Правда.
Ми глянули один одному в очі й побачили безмежну самотність, у двері якої ніхто ніколи не постукає. Просто тому, що не знає, де нас шукати.
Книга снів і пробуджень
Земля була холодна. Дерева хитались як колиски перед моїми очима коли ми обіймались на мерзлому листі тіла тремтіли перед тим як злитись в одне і я знала що це вперше і востаннє і хай воно швидше закінчиться сльози пекли очі твоє сім’я пролилось на мерзлу вбогу землю перемішалося з хвоєю піском листям ти пожалкував мені дати хоч трохи себе ми не можемо зігрітись запалюємо вогонь простягаємо над полум’ям руки я не втримала тебе і ти мене не втримав дерева стоять нерухомо як хрести на цвинтарі душа яку ми могли накликати разом спустилась на чуже ложе.
— Чого ти посміхаєшся? (Чого ти не плачеш?) — Тому, що мені добре. — А чому тобі добре? — Бо я не вмію плакати. — Боже, чому ми такі нещасні й неприкаяні, чому нас стороняться люди, чому нас уникають? Ніби у нас на чолі знак недоторканості.
— Бо ми не звідси.
І прошу: — Їдь. Коли ти знову сюди приїдеш, мене вже тут не буде. — А де ти будеш? — Поїду, як і ти, тинятися по електричках, ночувати на вокзалі. А потім вернуся додому, де я завжди в безпеці. — А де твій дім? — На сонячному острові. — А де той острів? — Посеред ріки. — А де та ріка?..
Та на зупинці, в глухому поліському селі, здригаючись від цікавих поглядів учнів, які вертаються з продовженої групи, я меншаю, стаю піщинкою, коли твій автобус зникає в тумані, бо сила моя тільки в тому, щоб похвалитись нею, — і знову будні, холод, темрява, спогад про зачаття, яке не відбулося.