Вночі у кріслі, певно, спав песик. Чи відшукав він свого господаря між зірками? Чи не заблукав?
ТЕ, ЩО БУВАЄ ЩОДНЯ. Мені доводиться думати, про що ж писати далі.
Донька збирає на подвір'ї пір’я голубів та ворон і приносить мені. Я ставлю його в глечик і думаю, навіщо воно нам.
Купую на ринку квіти і теж думаю, навіщо вони мені, мертві.
Іноді здається, що іграшці, певно, прикро лежати на підлозі, й кладу її на місце. Або книжці теж прикро, що її не купують, бо вона пошарпана, та ще й сьомий том Діккенса, а не всі разом. Так я купила колись «Крамницю старожитностей» із дарчим написом «Любочке в день рождения. Будь счастлива».
Це так, як ловити в метро квіткового жука і везти його з «Вокзальної» до «Святошина», щоб випустити на зелений моріжок.
Це так, як віддати сім копійок алкоголіку із заячою губою, якому не вистачає на пляшку.
Це так, як подарувати дорогу книжку людині, якій вона менш потрібна, ніж тобі.
Це так, як витерти сльози рукавом, а не хустинкою.
ЩО МУСИТЬ ЗІ МНОЮ ТРАПИТИСЬ. Колись я перестану відчувати трепет перед Новим роком. Гарних років у мене було так мало, що їх навряд чи додасться.
Рано чи пізно я розучусь писати. З якою радістю раніше мене вів сюжет, як я квапилась дійти до завершення, а тепер прошу: «Почекай!» Серце заходиться від бігу, від щоденної гонитви за харчами для Ладусі болять ноги. Що мені лишиться, коли я напишу і цю книгу, таку саму гірку, як попередні? Попри все те, якби хто знав, скільки в мені радості, спокою, рівноваги…
Чорна тінь падає на мене. Звісно, це не моя тінь. Вона б тоді падала на інших. Хтось примушує мене серед ночі прокидатись від жаху, але цей жах якийсь урочистий. Необхідно визволити свою радість, але, доки я не знатиму, чия то тінь падає на мене, доти нічого не вдію. Скільки разів мені снився покійний тато. Він приходив, страшний і мертвий. Я його не пускала до хати, щоб він не перелякав мами. Кричала: «Йди, ти — мертвий!» Тобто, йди, бо ти мертвий. А що, як колись і мене так само виштовхнуть за двері, бо я мертва і приношу в дім страх. Коли мене розпізнають раніше, ніж я зроблю це відкриття.
Може, я колись навчусь дивуватися. Усі свої нещастя я змалечку приймала як щось природне. Коли б навіть якийсь варіят ударив мене по лиці, я б вважала, що він має на це підстави.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Дедалі більше людей щезає без сліду. Дівчинка тринадцяти років поїхала до міста й не повернулась.
Бабуся, 77 років, іде до сусідки поверхом нижче й зникає.
Щоб зникнути, не треба бути у певному віці. Кожен із нас може зникнути, і кілька днів радіо оголошуватиме наші прикмети, але марно.
Про моє зникнення радіо ще не голосить. Я можу щезнути і ніхто про це не знатиме. Бо я тут сама, й у мене багато місць, де я можу бути, але де мене нема. Ось що таке свобода, сестра самотності.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЬ НЕ ЗІ МНОЮ. Ця жінка живе у домі з привидами. Вночі вона чує, як у сусідню порожню квартиру приходить юрба людей. Вони п’ють, співають, потім б’ються між собою, а коли змовкає останній зойк убитого, настає тиша. Жінка лежить у своєму ліжку й плаче від безсилля, бо не може перешкодити вбивству. Це все нагадує виставу.
Щоночі ллється вино і кров, щоночі б’ється посуд. Сусідка повертається з нічної зміни, коли все прибрано, труп схований у підвал. П’є чай і йде спати. Але одного разу, прокинувшись, заходить на кухню і бачить ніж, встромлений у хлібину так, що кінчик леза застряг у столі. Коли у неї вихідний, вона йде ночувати в сусідню квартиру і чує за стіною все, що відбувається в її хаті. Обидві жінки знають: зарадити нічим не можна. Вони приречені до кінця життя бути свідками вбивства. Це вже нагадує не виставу, а покуту.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли я була зовсім малою, ми з сестрами сиділи в хаті й чекали на маму, яка поїхала до міста. Я добре пам’ятаю, що тоді падав холодний дощ і нам було не по-дитячому сумно. Того дня мали ховати дівчинку-семикласницю, яка ступила на обірваний провід. Сестри казали, що вона може ожити в могилі і задихнутися.
Мама приїхала і привезла нам бісквітний торт із рожевими квітами й зеленими листочками. Ми їли той торт без радості. Може, мені передався настрій сестер, бо я дуже добре уявляла собі, що таке прокинутись у труні під землею.
І тепер бачу, як та дівчинка йде надвечір зі школи, з портфелем у руці, сама під вітром і дощем, як квапиться, бо змерзла й голодна. По дорозі хлюпає вода. Вона оминає її й хапається рукою за дріт, щоб не впасти.
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Трава така висока й непролазна, ніби я знову стала дитиною. Вона заполонила город. Я боюсь туди навіть зайти. Здалеку дивлюся на білі лілеї коло картоплі, що починають цвісти. Трава якась дивна, і на деревах нема ні вишень, ні черешень, ні яблук, бо весною цвіт засипало снігом. Але можна ходити в ліс чи дивитись на захід сонця з тераси покинутого дому. Побачити на річці чорного лелеку і величезний кущ червоних маків, каміння довкола якого всіяне пелюстками.
ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ЗАСМУЧУЄ. Мій серединний світ. Уріж лишається гірко самотнім і недоторканим навіть для мене. Він знову виштовхує моє чужорідне тіло за свої межі. Чи можна без кінця повертатись і покидати його?
Нестерпно болять ноги ось уже п’ятий день, а я не можу знайти причини, бо надто втомлена, щоб її шукати.
Ззовні нічого не проникає. У просторі, наповненому запахом лілій і заново асфальтованої дороги, гуснуть телефонні дзвінки. Листи не падають на дно поштової скриньки.
Я лишаюся непоміченою там. А там я лишуся непоміченою тут.
Вже не рву квітів, але хіба моє ставлення до людей, здебільшого, не байдуже?
Мої самотні друзі. Пам’ятаю, як мені було сумно, коли я не мала сім’ї і входила до чужої, почуваючи власну неповноцінність. Тепер я знаю, що думають мої друзі, коли приходять до мене. Намагаюся втішити їх подарунками, розважити, але якимось чином їхня присутність підточує мій тимчасовий дім. Тому ліпше нам зустрічатися на нейтральній території. Річ не в тім, що я хочу захистити власну сім’ю. Річ у тім, що в моєму домі ми нерівні.
ТЕ, ЩО ПОЧИНАЮ ЗАРАЗ УПІЗНАВАТИ. Впізнати себе у комусь і злякатися — зовсім інша річ, ніж упізнати себе в собі. Думаю, саме це мав на увазі Сковорода — маю велику спокусу перекласти його «узнай себе» як «упізнай себе». Ніхто чужий не може дати про мене неспотворену картину. Сковорода не прагнув створити школи самовпізнавання, бо будь-яка школа — насильство.
Я не можу жити зараз так, як мені хотілося б, попри всю мою невибагливість і внутрішній спокій. Не можу піти туди, куди мені хочеться, і повернутись коли завгодно. Тільки пізно ввечері, коли зникає годинник, я належу сама собі, тобто мої мозок і тіло не зазнають ніякого насильства. Це, мабуть, єдиний привілей кожної людини — слухати себе, бо аскетизм — це дієта для хворого.
ТЕ, ЩО ВЖЕ КОЛИСЬ БУЛО. Ніби бачу хлопчика, у якого засмикана зла мама, котра плаче ночами на кухні з подругою за пляшкою вина, нарікаючи на нещасливу долю. А хлопчик, коли раптом прокинеться, напружено вслухається в їхню розмову. Він уже знає, що таке злидні і що не в усіх так. І личко його бліде від постійного перебування у місті, і він упевнений, що, якби у нього був тато, їм би жилось краще. Якогось дня він не йде до школи, а блукає, шукаючи свого батька. Гадає, що впізнає його з фотокартки. Знаходить безліч чоловіків, схожих на батька, але не насмілюється ні підійти, ні спитати, бо він уже достатньо дорослий. Усі обличчя на вулицях — це маски, і всі обличчя на фотокартках-теж маски. І нічого ця дитина не вдіє.
ТЕ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ ПРИГНІЧУЄ. Я не можу звільнитись, не можу вийти.
Час тече і все змінюється. Світло тече і само змінюється, бо воно має джерело.
Відсутність доброго зору. Мої очі не здатні надовго зосередитися на чомусь, ні охопити світ в одній миті його існування.