Люблю дивитись на квітку, посаджену кілька днів тому, коли вона вже пережила перше потрясіння, вчепилась за землю, не думаючи навіщо. Як і ми, люди, не знаємо, для чого дорослішаємо. Ми ростемо до смерті бодай одною гілочкою, доки не всохне все дерево.
ТЕ, ЩО ПРИНОСИТЬ ЗІ СОБОЮ ДОЩ. Холодний липневий дощ спотворює лице землі, аж шкода на неї дивитись. Пахне вогкістю в кімнатах, де досушуються речі, випрані напередодні. Вони не вміщаються на кріслах, письмовому столі, полицях із книгами і, кінець кінцем, висихають тоді, коли кінчається дощ надворі.
Ладуся починає знову цікавитися книжками і не проситься надвір. Наш пес Марс час від часу плаче, бо хоче до хати.
Але тільки в тому разі, якщо дощ падатиме цілий тиждень, по-справжньому розіллється ріка, хоч раніше їй вистачало два дні. Люди беруть парасолі, дощовики й ідуть дивитися, як жовті величезні хвилі несуть цілі смереки з гір. Вони дивляться на повінь, як японці на квітучу сакуру. Я переживаю давно знайомий стан: небажання що-небудь робити. Власне, у дощ можна тільки вдавати, що працюєш — ми не риби, щоб жити у воді. Рухи вповільнюються, коли вода підступає вище колін, а там починає збивати з ніг. Далі вона вже владарює над нашим тілом: шпурляє, як тріску, сковує пальці смертним холодом… Добре відійти від поручнів мосту і більше не дивитись у воду.
НАПІВСОННІ ВИДІННЯ, ЯКІ ДЕКОЛИ МЕНІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ. Вже пора заснути, але свідомість ще хвилюється. Тоді, буває, з’являються видіння, схожі на кольорові слайди. Лише мить — і їх уже нема. Вони наче блискавичний спогад про те, що не відбулося.
Великий золотистий камінь у чорній оправі.
Шмат пейзажу: камені в піску.
Лице білявого чоловіка, вродливе і відштовхуюче водночас, яких не буває в дійсності.
Павук на столі.
Одним із найперших видінь був город із високими білими лілеями, котрі аж випромінювали неспокій.
Уламок мармурової руки в болоті.
І завжди це частина чогось, що справді нагадує слайд, підсвічений сонцем чи лампою проектора.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ З КИМОСЬ ІНШИМ. Коли вранці йдеш містом, помічаєш на тротуарі сліди крові. Небагато: рівно стільки витече з розбитого носа. Але все одно моторошно, бо це людська кров, яку за день зітруть бруд і сміття. Є й інші сліди: загублений черевик, сережка з червоної пластмаси, розбита шибка в порожній квітковій будці. Все це трапилося з кимось іншим. А я приїхала сьогодні і не причетна до залишених слідів. Боюся тільки загубити ключ від тимчасового пристановиська. Нема нічого гіршого, як увійти в дім, а потім загубити від нього ключ.
ТЕ, ЩО МАЄМО. Жодній істоті не доводиться зазнавати стільки страху, як людині. Жодна істота не зазнає стільки принижень і насильства. Тому ми повинні відчувати на цьому світі не великий смуток, а велику жалість до кожної людини. У дитинстві, та й нині, я прощала тим, хто зробив мені кривду, як тільки вони зазнавали нещастя. Нестерпно бачити приниженого ворога.
УЯВЛЯЮ СОБІ старого діда, котрий живе у перенаселеній квартирі з дітьми та онуками. Його ще люблять, але він усім заважає. Єдине, чим він володіє, це альбом з фотокартками й пенсія, яку він складає собі на похорон, але ніяк не може наскладати, бо бачить, як бідують його діти й онуки. Дід просить собі смерті, бо, доки він живе, не народиться правнук у його хаті. Він висох, як скіпка, і вже не ходить, а совається, не говорить, а шарудить. У старечий дім його не беруть, бо немає місця. Нарешті одного дня дід виходить із помешкання й зникає. Жодні пошуки не дають наслідків. Чорне пальто, цигейкова сіра шапка — ці два кольори запліснявілої старості лягають, наче тінь, на бруківку перенаселеного вбогого міста. Але може бути, що старий не вийшов на вулицю, а просто спускався вниз і вниз зі свого четвертого поверху. І досі йде вниз, не зустрічаючи нікого. Наше терпіння — безконечне.
ТЕ, ЩО РЯТУЄ У СКРУТНІ ХВИЛИНИ. Листи від друзів і листи друзям. Правда, я дедалі рідше пишу про свої невдачі, бо на папері вони видаються смішними.
Чуже горе більше за наше. Воно чимось споріднене з апокаліптичними пророцтвами, які роблять наше життя вартіснішим.
Плин річки і шелест лісу. Але взимку ліс дуже смутний.
Молитва.
Коли вигаданий світ знову повертається до тебе лицем і запрошує увійти.
Ворожба на руці чи на картах.
Не може бути, щоб не знайшлося бодай маленької радості. Треба тільки її шукати, вдивляючись у речі, обличчя людей, сторінки книжок. Радість — вічна, бо вона повторюється і має безліч виявів. Вона береже нас від усього лихого.
ТЕ, ЧОГО СЛІД УНИКАТИ. Жорстокості. Вона породжується тіснотою і щомиті може спалахнути. Я вважаю, що жорстокість властива нам від народження і її слід переборювати все життя, уникаючи скупчень людей, надто тривалих контактів із ними. Бо жорстокість тісно пов’язана з утомою й відсутністю спокою. Підла людина не обов’язково мусить бути жорстокою, а пряма й відверта, як правило, безжальна й жорстока, особливо, коли підпала певній ідеології. Такі люди руйнують душу, нищать її коріння, зупиняють наш ріст. Ми ще можемо стати кращими, а вони ні.
Вони — наче в огорожі. Але хіба хоч одна огорожа була доцільною? Вона не дах і не стіни, не двері і не вікна. Але вважає себе гідною дому, важливішою за нього.
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ЗАРАЗ НАЙБІЛЬШЕ СМУТКУ. Побачила некролог у газеті: помер чоловік, із яким я познайомилась місяць тому. Йому був лише 41 рік. Рак. Зовні він був схожий на одного померлого, і я злякалася, коли він простягнув руку. Той чоловік до останнього дня не йшов у лікарню. Не дай мені, Боже, його думки за місяць перед смертю…
ЩО Я НАРЕШТІ ЗРОЗУМІЛА. Є люди, котрі роблять добро від беззахисності. Вони допомагають усім, чи намагаються допомогти, і тому їм живеться досить стерпно серед чужих людей.
Настільки зле чуєш себе серед інших, котрі шукають у тобі вигоди, що врешті починаєш їх уникати. Хоч би як надійно вони прив’язували себе до системи, їм не вийти з самотності, й у їхніх очах застиг тваринний жах перед кожною новою людиною.
ТЕ, ЩО СЛІД ЗАПАМ’ЯТАТИ. Коли виходиш із дому, краще бути спокійною й доброзичливою. Але так буває рідко, бо здебільшого вибігаєш із будинку, думаючи лише про справи, а не про тих, хто йде чи стоїть поруч, їх легко поважати, бо нам не доведеться у них нічого просити, а вони у нас нічого не відберуть. Ми вільні від усяких обов’язків перед ними, а вони перед нами, їм досить того світла, що випромінює наше лице.
ТЕ, ЩО ІНОДІ ЗБУВАЄТЬСЯ. Мої пророцтва сховані в давніших рукописах, книжках, які я не розгортаю. Багато з них уже здійснилося. Деякі, найгірші, сподівання — ще ні. Але я щаслива, бо не знаю, що буде далі: злет чи падіння, багатство чи бідність.
Сьогодні на березі річки збирали чебрець, а дуже низько над нами пролітали військові вертольоти. Завтра я піду з Марсом по гриби, і це справдиться з дивовижною легкістю і невимушеністю.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. На подвір’ї повно дітей. Бавляться в ігри з книжки, яку я купила; їм не хочеться йти додому, хоч уже майже темно. Діти приносять червоного коня на коліщатах і білого котика з подряпаним носом, навдивовижу спокійного й доброзичливого. Врешті-решт Ладуся падає і починає голосити. Діти розбігаються, забравши з собою білого котика. Червоний кінь іде до стайні.
Я відчужена від цього прекрасного світу, але тішуся, що не заважаю дітям і нічим їх не образила.
ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ЗАРАЗ. Хату б’є дрож у передчутті майбутнього ремонту. Безпритульно навалені книжки, повно іграшок на підлозі й підвіконні. Кактус зацвів одразу чотирма білими квітками. Я блукаю серед того хаосу і поволі переймаюся настроєм нашої старої хати, яку треба обновити, щоб вона служила ще багато років.
Як несумісне все це з людиною, котра викликає тебе на відвертість, залишаючись при цьому байдужою. Неприязнь менш образлива.