Мені шкода Григорія Сковороду, котрий копав собі могилу в чужому саду, дарма, що все життя плекав Божий сад в Україні. Я не хочу бути в’язнем власної чи чужої ідеї, давати іншим лиш те, чого вони чекають від мене. Мушу бути приязною з людьми, бо залишу по собі дитину. І горе, якщо воно, не дай Боже, прийде до мене, зустріну по-людськи: покірно і з відчаєм. А коли стане нестерпно, вийду через вікно у мій вигаданий світ.
ТЕ, ЩО ВІДШТОВХУЄ. Людські змагання, коли хтось прагне дорівнятися до іншої людини, стати такою, як вона. Нікому, правда, це не вдається. Прикро бачити, як дехто калічить собі душу, не маючи здорового честолюбства. Наскільки простіше зробити те, що ніхто за тебе не зробить. Але й за тисячоліття люди цього не збагнули, хоч засудили заздрість як смертний гріх. Усі сім гріхів — не що інше, як атавістичні нахили. Коли суспільство перетворюється у знавісніле від голоду стадо, вони непереможні. Мене завжди дивувало, коли мені заздрили, бо, здається, ні у кого не виникло б цього бажання, якби він хоч трохи пожив у моїй шкурі й довідався, якою працею заплачено за те, що я маю, а маю я дуже мало. Відчуваю, що зробила б удесятеро більше, якби не бачила, що це приводить до спустошення, що я можу втратити те, чим дорожу найбільше: любов’ю інших до мене. А так я давно вже занедбала зовнішні ефекти, якими легко досягнути мети. Гра закінчилась. Я вибула з неї.
Дріб’язковість талановитих людей. Може, вони тим бавляться, але це йде їм на шкоду. Мені подобається увійти в світ простих людей, думати разом із ними над щоденним буттям, через те я легко знаходжу спільну мову, не прикидаючись, бо сама одна з них. Але коли поет лупить зі свого бідного брата борг чи нехтує ним ради блискучого товариства, не каже дрібної правди — я уникаю його. Чим більше людина привертає до себе увагу, тим обережніше має поводитися зі своєю душею. Тільки ідеалізм допомагає нам вижити у цьому напівзруйнованому світі. Він не потребує торби, щоб його носити.
Бруд, який несила прибрати, бо для цього потрібна одностайність людей. Власне, одностайність людей лише для цього й потрібна. І ще для того, щоб щось збудувати. Потім людям слід розійтися по своїх домівках і жити так, як їм подобається. Ця одностайність називається толока.
ТЕ, ЩО ТРАПИЛОСЯ ЗІ МНОЮ. Дуже забила коліно. Так боліло, що переді мною ніби відкрились ворота смерті, яка ще попереду. Я пожаліла, що так довго доведеться чекати і пережити ще раз подібний біль. Навіщо людина та й кожна жива істота продовжує терпіти муку? Останнім часом, коли я читаю або чую про насильницьки вбитих, мені здається, що це шматують і моє тіло, і що мені теж судилось цього зазнати. Це не співпереживання, хоч і шкода цих людей. Це — страх перед болем. Смерть уже за больовим порогом.
Мій страх бере свій початок від того дня, коли я народжувала дитину. Він розірвав останній вузол мого терпіння, і з того часу я живу ніби з прочиненими дверима, через які можна почути крик. Натомість усі інші нещастя я витримую з цілковитим спокоєм, бо їх можна залишити осторонь, утекти від них.
Слова Ісуса на хресті — свідчення того, що біль абсурдний і протиприродний. Він робить людину самотньою більше, ніж інші чинники, разом узяті. Ісус не йшов на муки з радістю, як віруючі фанатики. Він боявся їх. Якби кожен з нас боявся болю більше смерті, а не зневажав його, може, було б у світі менше насильства.
ТЕ, ЩО НЕПОМІТНО ЗНИКАЄ. Якоїсь весни дивуєшся, що так мало квітів: пролісків, зозульок, золотих ключиків, гусячих лапок. Хоч давно вже не рвеш їх і не несеш із лісу додому.
Річка, яка колись була повноводою, цього літа стала, наче струмок. Чому вона зникає, хоч уже ніхто не тривожить її спокою?
Бажання вийти з дому в дощову погоду.
Те саме стосується філософських книжок. Я вже давно їх не читаю.
Сиджу зіщулена на сірій землі, коли довкола безмежність.
Коли щось зникає раптово, тривожиться серце. Коли щось зникає непомітно, прокидається розум.
ТЕ, ЩО ВЛАСТИВЕ ЦИВІЛІЗОВАНИМ ЛЮДЯМ. Відсутність сміливості, коли хтось безособово кличе на допомогу. Допомагають лише дітям, бо тут спрацьовує материнський чи батьківський інстинкт. Важче, кинувши монету жебракові, спинитися коло нього. Може, він щось скаже.
У нашому світі німим нема що робити. Єдине, що полегшує їм життя, це зустріч із собі подібними. Решта людей їх обминає. Протилежними до них є пророки. Ті говорять тільки про те, що є, а не про майбутнє. Обмеженість людської мови полягає в тому, що її можна застосовувати до будь-якого часу, апелювати нею до будь-якого суспільства. Тому вона така живуча і тому нею так зручно користуватись усім, крім німих. Вони знають багато більше, ніж можуть передати.
Щодо мене самої, то я досить тверезо ставлюся до дару говорити, бо це і гра, і спосіб виживання, і моя вада. Мови треба позбутися, як засобу комунікації. Для цього треба навчитися передавати думки безпосередньо.
ТЕ, ЩО БУЛО ДАВНО. Пригадую довгі місяці у неприємному місті неподалік від Урожа, де я жила, наче в іншій країні. Дні ділилися на першу й другу зміни. Цілий день роботи на конвейєрі, а вночі я йшла сама темною вулицею, не відчуваючи страху. До пізньої ночі писала свою першу повість. Про ті години згадую з ніжністю.
Бог і там рятував мене від тотальної самотності: приходили листи. Я знаходила їх у поштовій скриньці, куди, крім мене, ніхто не заглядав.
Я залишаю позаду все те лихе, що трапилося зі мною, забуваю його, але воно вертається через сни. Якби не наставало пробудження, хтозна, чи витримала б я цю муку.
ДУМКИ, ЯКІ ЙДУТЬ СЛІДОМ. Дивно: я ніколи не пробувала намалювати той дім, у якому хотіла б жити. Треба буде це зробити. Правда, я кепсько уявляю, який має бути той дім. Головне, щоб він стояв у гарному місці. Я полюбила б його, а він подарував би мені спокій.
Так гарно восени, коли йдеш розкопаною землею і все довкола належить тобі. Як же зле приїжджати з міста в цю пору і чутися жебраком. Людей, котрі будують дачі, не любить земля і не приносить їм втіхи, лише клопоти. Вона хоче, щоб коло неї були і взимку, і пізно восени.
ТЕ, ЩО МАЮ НИНІ. Пізній вечір. Я дописую свою «Книгу ночі». На небі було багато зірок, коли я ходила по воду. Мама вдень копала картоплю, а я носила її до горба. Сливи вже геть опали, а ті, що ціліші, дуже солодкі, з синьою шкіркою. Коли розламуєш таку сливу, сік бризкає на подряпані шипшиною руки, і вони печуть. Ще будуть теплі дні й над полем літатиме тонесеньке павутиння. Вони спіймають мене в свою сіть, ці малесенькі павуки-мандрівники, і я стоятиму зв’язана, доки не впаде сніг.
ТЕ, ЩО ЛЕГКО ВДАЄТЬСЯ. Відповісти одразу на лист. Викликаєш образ людини, котра тобі написала, і між вами точиться невимушена бесіда.
Розповідати казки дитині віч-на-віч із нею. Присутність чужої людини знищує безпосередність спілкування.
Прокинутись уранці, коли тебе жде багато роботи. Ось і сьогодні я встала рано, пішла до сусідів по молоко, нагодувала курей, собак, котів — і все було мені цікаво. Цілий день воював істинно урізький вітер, про який ніколи не знаєш, що він принесе.
Ця осінь, дощова, холодна, непривітна, не дає відчуття впевненості, яке завжди давала. Вона ніби попереджає про несподіванки в майбутньому. Запона невідомості стає щораз темнішою, навіть удень, коли ще чекаєш якоїсь події, а що вже казати про ніч із її мостами без перил, водою з усіх боків, латками снігу посеред літа?..
ТЕ, ЩО ВИКЛИКАЄ ТРИВОГУ. Цілковита нинішня замкнутість принесла свої плоди: невдоволення і злість. Може, вони прокинулися в мені, може, позичені з чужого ворожого світу. Цілковито розгублена, я дотримуюсь щоденного ритуалу, почуваючи якийсь фальш у власних учинках, бо не така спокійна, якою ще була зовсім недавно. Думки пішли вглиб землі, як нечисленні дощі цього літа. Чужому скептицизму і ясності я не маю що протиставити, крім заплутаної душі, котра вже саму себе не любить. Знаки хреста і меча ніколи не порозуміються між собою. Знаходжу втіху в сьогоднішньому тотальному розкладі, ладна його приспішити і роблю те саме зі своєю особистістю, відчуваючи, проте, непослабну любов до миру і тиші. Страх завадить мені скотитись у прірву. Моя доня не знає страху. Вона досконала, як квітка. Звідки вона? Не з густої темної крові, запалених тривогою очей і втомленого нудьгою мозку… Все це лише доводить, що Бог існує.