Він народився наприкінці листопада, пополудні, кволий і мокрий. Спочатку не міг стояти сам. Його обтерли сухою шматою і відвели в куток, де було наслано соломи. Мама дивилась на нього великими вологими очима і кликала до себе, але дошки відгороджували її. Бичок довго тремтів, а коли стемніло, зігрівся і йому снилося, що він знову в теплому маминому череві. Так почалося його життя на землі.
Ще кілька днів він тягнувся до мами, хотів притулитись, але єдине, що міг, це гукати її. Мама відгукувалась, але прийти не могла, бо була прив’язана. Одного разу він прорвався, коли подужчав, і мама встигла облизати йому лице. Відтоді його теж прив’язували.
Людина давала йому їсти, доїла маму і деколи гладила його: бицю, бицю. Малий мав удосталь їжі.
Взимку було холодно. Щось біле хрупало надворі. Вітер наносив сніг до стайні, і той танув. А згодом біле перемінилось у сіре, і повітря посвіжішало. Мама занепокоєно мукала й весь час озиралася на прочинені двері. Одного разу її зранку вивели і вона повернулася пізно, дуже весела, а людина принесла бичкові смачної зеленої трави. Двері були розчинені, і бичок міг дивитися на квітучі дерева, під якими росла та чудова їжа. Він прагнув туди, але його чомусь не брали. У стайню залітали ластівки, заходили й виходили кури. Бичок почував себе окремим від усіх. Мати дедалі байдужішала до нього. Приходила спокійна, сита і навіть вночі вдоволено зітхала. Бичок, якщо й подавав голос, то тільки людині, котра добре його годувала і чистила від гною. Так минали його дні в порожній стайні. Коли падав дощ, мама поверталася мокрою і від неї йшов запах вогкої трави.
На бичка іноді приходили дивитись інші люди. Вони були до нього так само доброзичливі, як та людина, що ним опікувалась.
Власне, бичкові не було ні зле, ні добре, тільки часом неспокійно, бо за дверима стайні був інший світ, який приносив радість його мамі і, певно, бичок його б теж полюбив, якби туди потрапив.
Він ріс, і в стайні ставало дедалі тісніше. Бичок відчував у собі таку силу, що врешті-решт вирвався би звідси й побіг на зелену траву. Люди відчули це й одного сірого осіннього ранку вивели його надвір, витягнули по дощаному містку на машину і повезли. Він на повні груди дихав свіжим повітрям, коли його везли на бойню.
Ніби ще не пізно, а вже зачинили двері. Вікна затягнуті брудними шматами. Поміж розкиданих речей снують діти моїх доброзичливців. Я знаю, що не можна виходити. Увечері довколишній світ перетворюється на нужник і, ступивши крок за двері, неминуче вкриєшся ганьбою. Тебе уб’ють або битимуть до каліцтва.
Я тиняюся по кімнатах, насичених запахом поганої їжі й дитячих екскрементів. Тут і там роззявляють пащі валізи й сумки. Ладу все одно не буде, бо через годину чи кілька днів ми опинимося в іншому місці. Звідусіль нам загрожує небезпека. Нам? Моя свідомість не достатньо вичищена, щоб я щиро бажала жити в цьому домі. Мене тут стережуть, як у гаремі, хоч злягання лише заради дітей, недоумкуватих істот, що снують під ногами, як щурі. На веранді нема запон і двері до кімнат іще не зачинені. Може, мені вдасться якось непомітно відсунути засувку і вислизнути? Надворі за мною ніхто не гнатиметься.
Я вдаю спокій, не озираюсь. Призахідне сонце засліплює очі. На його тлі виникає чорна пляма. Біля старого дерева з усохлою верхівкою стоїть чоловік. Він кличе мене до себе, роблячи рух пальцями, як кличуть пса. Цього досить, щоб я повернулась назад у своє неприбране пекло. Сідаю коло бабусі, котра вдає, ніби лущить квасолю, її подолок вигнутий і в уявну миску на підлозі падає уявна квасоля. Стара не звертає на мене уваги, хоч, безперечно, стежить. Я йду до іржавого умивальника і споліскую кислуватою водою рот.
Потому мене знову тягне до вікон. Ще трохи, і почнеться жах задушливої ночі: п’яні бійки, гупання у вікно, укуси блощиць і шурхотіння тарганів. Моє тіло й волосся давно немиті. Я не можу роздягнутись у всіх на очах. А там десь буде річка, її вологий подих приносить зі собою пір’я птахів, що перелітають воду, їхні голоси чисті, як ранкове повітря. Я могла б вибігти назустріч чоловікові, котрий мене кличе, якби не бажання самоти. Я повинна втекти звідси, як дикий звір, уникаючи інших живих істот, оминаючи сліди людського житла.
На підвіконні повно здохлих мух. Вони не вміють відчиняти вікон. Б’ються об шибку доти, доки не сконають. Ми теж прирівняні до мух. Вчора я не встигла обстежити всіх дверей. Та й що з того, коли вони в усіх на очах. Кожен куток забитий тілами, які приречено чекають ночі. Не знаю, чому до мене така особлива увага.
Заходжу в загиджений туалет, де замість вікна засклена дірка, куди б пролізла лише кішка, якби зуміла вийняти скло. Вертаюсь назад. На підлозі вже стелять шмаття, вкладаючись на ніч. Плачуть діти. Не так, як уранці, а безрадісно й приречено. Ти не посмієш вийти вночі. Там небезпечно. Там ганьба, або й смерть. Тебе не приймуть назад.
Жінка з лисою головою й губами у виразках зловтішно сміється сама до себе, підмощуючи під голову перев’язану навхрест коробку з-під взуття. Там у неї фотокартки, листи, гумовий песик і дитячий черевичок. Здається, я колись бачила, що в неї в коробці.
Про себе я нічого не пам’ятаю. Ніби сьогодні народилась, наділена лише інстинктом. Ти не посмієш вийти. Це — небезпечно. Ти не зможеш повернутись назад, що може бути страшніше, коли перед тобою зачиняють двері?
Сідаю коло самого виходу, витягнувши ноги. Довкола лежать брудні натомлені істоти, неспокійно ворушаться, жадаючи короткого відпочинку, бо вночі, можливо, знову доведеться їхати бозна-куди. А позаяк усі будинки однакові, то кожна з істот має своє місце. Моє місце коло дверей, хоч я вперше у цьому товаристві або вдруге. Руки спітнілі й липкі. Я б їх помила, та не хочеться переступати через сплячих. За вікном — ніч.
Одсуваю засув. Ті, за моєю спиною, не сплять. Вони бачать, що я йду, не взявши навіть шматка хліба. У темряві можна піти, бо тоді не буде ніякого рятунку. Я не знайду більше будинку з незасвіченими вікнами. Перша ж яма-пастка прийме мене на гостре кілля. Пронизливий скрип дверей і біль, який прониже мій живіт, — тотожні.
Двері засуваються за мною блискавично. Тепер я сама. Здригаюсь від свіжого холодного вітру й чекаю, поки звикнуть очі. На моє щастя, величезний жовтий таріль місяця хитається в хмарах. Переді мною нечутно виринає постать чоловіка, котрий кликав мене. Лице його відразливе: все в якихось горбках і ямах, а очі жалісні, як у пса. Я мовчки проходжу повз нього, але вже за два кроки рятівний місяць висвічує переді мною пастку зі свіжими кілками.
— Я вас проведу, — благально каже чоловік за моєю спиною.
Всі пастки однакові. Я знаю.
— Добре.
Він дивиться на мене, і я помічаю подобу усмішки. Може, так і треба, щоб за порогом хтось чекав на тебе. Але зазирнути в душу цього чоловіка й дізнатися, чи це друг чи ворог, я не здатна.
Трава мокра від роси. Я ледве зауважую сталеву пружину, що звинулася кільцем. Вона сахається мене і щезає в кущах гадюкою. Зненацька виникає рев мотоциклів, що наближаються. Незнайомець хапає мене за руку і тягне. Ми майже не торкаємося землі, відчуваючи пронизливий жах. Дерева, які здавалися з вікна лісом, — усього лише вузенька смужка над яром, куди ми майже падаємо. Мотоцикли кружляють десь над нашою головою, зовсім близько.