Світили зірки і було досить видно. І напрочуд тихо. Жовнір лежав, як і раніше, головою до тротуару, вхопившись руками за живіт. Бліде лице було зовсім юне, але на ньому вже виразно проступали риси старого чоловіка — батька чи діда.
Я заговорила до нього, бо його душа ще не відлетіла надто далеко й могла повернутись:
— Уставай… Уставай, бо я не можу тебе поховати. І нема кого покликати. Вони всі якісь варіяти. Тобі нема на кого розраховувати. Тебе з’їдять щурі. Мертвих не можна ганьбити. Хоч би яке погане було життя, тіло слід поховати, а не лишати на глум. Уставай, бідаче. Тут не можна вмирати.
Я доторкнулась до чола. Воно було ні холодне, ні тепле.
— Вставай. Якщо ти мене боїшся чи соромишся, я відійду геть. Я заховаюсь в одному з цих будинків. Ти мене знайдеш, і ми почнемо шукати виходу з цього міста. Не може ж усюди бути страх і бруд. Твоя смерть безглузда. Ти повинен її зневажити. Вставай, ну, вставай.
Отак я сиділа посеред довгої порожньої вулиці поруч із мерцем. Тільки коли повітря раптом застогнало, й стогін перейшов у різкий тонкий свист, я зрозуміла, що слід ховатись. Я не побігла, а пішла, хоч із повибиваних темних вікон мене міг хтось бачити. Свист не наростав, а тримався на одній висоті. Я пішла до будинку, де зберігся проїзд, і озирнулася. Тіла вже не було.
З другого боку проїзду почувся тупіт. Я притислась до стіни. Пробігло кілька темних постатей. Вони тікали від когось страшнішого, ніж вони самі.
— Тікаймо!
Знову виник той чоловік, який уже з’являвся. Він ухопив мене за руку й штовхнув у маленькі двері в стіні, зовсім маленькі. А тоді зачинився защіпкою зсередини.
— Ну, тепер ми у безпеці. Ще трохи, і вже ніщо не змогло б тебе врятувати.
Чоловік упевнено намацав вимикач, і електрика освітила сходи вниз. Я була вже колись у цьому підвалі, що мав кілька закладених цеглою ходів. Скрізь лежали іржаві бочки, відра, купи клоччя й залишки гнилої картоплі. Я знала, що коли розібрати один із ходів, звідти рине потік величезних щурів. Але мій спаситель не мав наміру пересиджувати зі мною в шкільному підвалі. Ми пішли далі просторим тунелем із гладкими світло-сірими стінами й рівною долівкою. Що нам світило, не знаю, але було чудово видно. Від м’якого ненав’язливого світла почуття небезпеки зникло. І я згадала свій давній сон…
…Кімната у старому дерев’яному будинку. Великі вікна, розчинені в сад. Згори я бачу маму і двох своїх тіток, котрі розмовляють на лавці. Я чуюся роздратованою, бо в кімнаті неприбрано. Раптом відчиняються двері й заходить молодий чоловік надзвичайно високого зросту з трохи дитячим лицем. Я кажу вражено:
— Господи!
І ніяковію, бо це справді Бог. Він посміхається й каже, що прийшов мене сфотографувати. Показує мої давніші фотокартки, які я ніколи не бачила. Там тільки моє лице або очі. Коли я дивлюся на них, мені стає солодко й боляче водночас, наче я втратила колись свою сутність. Бог садовить мене, вкриває плечі великою квітчастою хусткою й прибиває її цвяхами до крісла…
…Замурований вихід має пролом, через який доводиться лізти навкарачки. В очі б’є сонце. Я перелізаю через купи цегли, порослої кропивою, й одразу ж за кущами бачу вулицю чистенького білого містечка. Є й лавка, на якій можна відпочити. Та коли ми сідаємо, одразу підходять дві молоді жінки і вмощуються поряд. Одна з них каже моєму супутнику, наче знала його раніше:
— Почитай нам вірші!
Він зіщулюється. Лице його мертвіє. Бачу, що ті жінки не відчепляться. Чоловік, не піднімаючи очей, глухим голосом говорить:
— Сивий вечір покладе голову мені на коліна. Засне. Нема кому нас збудити доторком руки. Нема кому втішити. Тільки Бог у нас є. Де ти, Боже? От уже й догоріла поминальна свічка, і закапав теплий віск на підлогу.
— Ще! — вимагають обидві фурії.
Але чоловік мовчить. Тоді вони хапають нас під руки й ведуть. Чоловік не чинить жодного опору. Я теж не пручаюсь. Може, так і треба, щоб у незнайомому місті (а чи бачила я хоч раз знайоме місто?) тебе взяли під руки і повели. Тож нас повели незабаром в ошатний будинок і розділили. Мене штовхнули в кімнату на другому поверсі, де сидів слідчий. У відчинене вікно, яке аж просило, щоб із нього вистрибнути, було видно площу, помережану зеленими газонами й ліхтарями.
— Хто така? — поставив слідчий мені питання, на яке я не змогла відповісти, й одразу ж накинувся на мене з брутальною лайкою, бо, виявляється, знав усе. — Ти знаєш, що я з тобою зроблю?
Я знизала плечима.
— Тебе катуватимуть. А потім знищать. Твого приятеля чекає те саме. Живими ви звідси не вийдете.
Але я чомусь мала певність, що вийду звідси, і дуже швидко. Той чоловік, який глухим голосом читав вірш, відповідає за мене. Напевно, ми прийшли туди, куди нам не слід було приходити, або прийшли невчасно. Слідчий сказав усе, що про мене думає, але не сказав, у чому мене звинувачує. Через кілька хвилин я збагнула, що я просто школярка, котрій вичитує вчитель, і найважче витримати цей процес. Небезпечний лише той, хто говорить лагідно.
Зненацька на вулиці почулися постріли й біганина. Я побачила людей, які бігли до будинку. Слідчий блискавично виштовхнув мене за двері, ніби віддаючи нападникам, а сам вистрелив собі в голову. Тіло важко впало на підлогу.
…Що було далі, не пам’ятаю. Я ніби знову стала школяркою, котрій прочитали мораль, і вона повертається трохи засмучена, бо вдома чекає її щось подібне. Вулицею йшли бідно вбрані, натомлені люди. Від них тхнуло недоброю заздрісною бідністю, і було поміж тих людей багато злодіїв. Відчувши небезпеку, я пішла швидше. Цим, певно, якось вирізнилася серед натовпу, бо незабаром якісь обідранці відібрали від мене портфель і повели з собою. Це були не якісь шибеники, а дорослі злочинці, міцно зв’язані між собою бандитським кодексом. Вони вели мене під руки, як захмелілу приятельку. Ніж упирався мені в спину і не було сенсу кричати. Вони вели мене у злодійське кубло, і я мусила рятуватись. До горла мені підступала нудота. Я не хочу смерті, я не хочу бути з ними. Я хочу йти порожньою вулицею чи порожнім полем, дихати порожнечею. Будь-яке наближення до мене будь-кого — перешкоджає, затуляє небо. Єдине, що єднає мене зараз із людьми — це вогонь, біля якого можна посидіти, погріти руки, втупивши очі в мінливу барву полум’я. Цим, власне, я й відрізняюсь від звірів, тільки цим, керуючись найважливішим інстинктом — уникати.
Нарешті я насмілилась:
— Пустіть мене до мами. Я їй скажу, що скоро вернуся, щоб вона мене не шукала. Вона в тому будинку працює.
Я тицьнула пальцем у двоповерховий дім пошти, біля якого походжав швейцар. Я гадала, що можу заховатись у будинку, який охороняють. Не знаю як, але вони мене відпустили. Я побігла до швейцара і почала проситися. Треба було за всяку ціну втрапити досередини. Швейцар не вірив, що там працює моя мама. Але я була переконана, що у домі обов’язково є жінка середнього віку, яка годиться мені в матері, і зрозуміє, що я потрапила в біду. Нарешті швейцар сказав, що впустить, але тільки на десять хвилин. Я кинулася по сходах угору. Там справді була літня жінка в синьому халаті, вона поралась між полиць, завалених паперами і коробками, і так холодно мене зустріла, що я розплакалась. У мене було лише десять хвилин. Я не просила, щоб мене сховали, лише, щоб вказали якийсь вихід.