Тоді я згадала, як будувати дім. Його ставиш із добрих і поганих споминів, які є. Тоді це справжній дім, який дає відчуття захисту. Його можна носити на спині чи в серці.
Опале листя обтяжує землю, а що буде, коли впаде сніг? Ми залишатимемо на білому покрові сліди, бо там, куди ми йдемо зараз, не зустрінуться люди, бо побачивши їх нині, ми не зможемо поговорити в майбутньому. Жовнір не знає моїх думок, а я його. Наша одежа промокла — добре було б розкласти вогонь.
Жовнір каже:
— Я був колись такий дурний, що писав вірші. Не вмів більше нічого робити. Та й писати вірші теж не вмів. Ліс…
— Що ти кажеш?
— Ліс, де я колись жив у діда. Ми носили великими кошиками гриби і солили їх у бочці І суниць було дуже багато. Якби я пожив замість армії в лісі, зі мною нічого б не трапилось. Тепер я вже й у лісі не зміг би жити.
Я мовчу. Бідний Лазар, котрий не знає, що йому робити з тілом і душею, які вже встигли схолонути.
Як дикі звірі, ми знаходимо прихисток у густому ялиннику, де гостро пахне грибами, і засинаємо на хвої. Уві сні я чищу несвіжу рибу, велику й малу. Відрізаю їй голови і пересипаю сіллю. Зробивши все це, повертаюся до дійсності. Жовнір спить, як дитина, розкривши рота. Мені дуже холодно, а до ранку ще далеко. Це так, як на вокзалі: можна вийти, але від цього стане ще гірше. Лежу, як у труні, не здатна поворухнутись. Мене обплітає павутиння незакінчених думок, видінь без змісту.
А вранці не треба йти далі. Будинок-привид виростає, як гриб із землі, за два кроки від того місця, де ми ночували. Червоного кольору, як на картині Вермеєра, з вузькими стрільчатими вікнами, віконницями, помальованими начорно. Величезний облудний дім стояв на хвої, наче на піску, і до нього вели широкі сходи, які теж вдавали з себе старовинні. Дім вмістив у собі наші найфантастичніші мрії. Коли ми ступили на сходи, ліс зник, і довкола захлюпали хвилі сталевого кольору.
Жовнір посміхнувся:
— Я хотів колись мати острів, а на острові замок.
— Нехай, якось дамо собі раду з тим островом.
Дім спочатку видавався мені підступним, бо виник раптово. Але я на нього не сердилась. Кінець кінцем я виберуся з цього світу, бо це залежить тільки від мене. От Жовнір не забезпечений від нещасть і може зникнути коли завгодно.
Ми відчинили чорні ковані двері й побачили ще одні сходи, застелені блакитною килимовою доріжкою. Вони були дуже високі, та коли ми дійшли до кінця, наткнулися на голу стіну.
Жовнір зойкнув, торкнувшися стіни руками:
— Цього не може бути! Це — неправда!
Від болісного вигуку, що вивів його з мертвої байдужості, будинок затрясся, і‘щось важко застогнало.
— Тихше! — вхопила я Жовніра за лікоть. — Це правда. Не гнівай його. Будинок є!
Справді, все стихло.
— Дивися, он там є двері, збоку.
Чи були вони раніше, не знаю, бо коли ми йшли, то дивилися під ноги. Білі невеликі двері були, але замкнені.
— Пошукай ключа, може, він у тебе в кишені, — сказала я. Якби ключа не було, я б вигадала, що він загубився. І ми б тоді придумали щось інше.
Жовнір застромив руку в кишеню і вийняв звідти ключа. Двері легко відчинилися. Далі був коридор із кількома дверима. Я відчинила перші. Там не було нічого, крім письмового столу. На ньому лежала купка білого паперу і ручка.
— Лишайся тут, — порадила я. — Треба подивитися, що там є ще.
Жовнір посміхнувся. Я вийшла, щоб йому не заважати. У наступній кімнаті лежав на підлозі матрац. Я підійшла до вікна. День був такий похмурий, що панувала напівтемрява. Поволі падав сніг у свинцеву важку воду.
— Добре, — сказала я собі, відійшла від вікна і лягла. Дім існував насправді, треба було тільки звикнути до нього.
Але я відчувала неспокій. Завжди є небезпека ззовні. Тому пішла зачинити двері на ключ. Потім зазирнула в кімнату Жовніра. На мене війнуло холодом. Жовнір стояв коло розчиненого вікна і пускав у нього паперові літачки. «Нехай», — подумала я й пішла оглянути ще дві кімнати, що залишилися. Прочинивши двері, я оторопіла: з переповненої ванни лилася вода. Я похапцем закрутила кран. Вода була саме якраз. Не довго думаючи, я залізла у ванну. Потім випрала все, що було на мені. Зі стінної шафи вийняла теплий білий халат. Там був ще один. Я радо побігла сказати Жовнірові, що він може зробити те саме, але за дверима почула голоси, тихі й лагідні, наче когось вмовляли. Я прочинила двері дуже обережно. Коло Жовніра стояла старша жінка, певно, його мати. Вона тримала в руках чисту білу сорочку, поки Жовнір скидав своє лахміття. Тіло його було все в синцях. Збоку стояли батько і дівчинка років десяти й спостерігали за ними.
Я попленталася до своєї кімнати, лягла. Мені хотілося загородити двері, щоб ніхто не порушив мого спокою. Не тому, що я заздрила дорогим гостям Жовніра. Мені, навпаки, стало легше і я могла покинути цей дім. Зрештою, батьки можуть забрати Жовніра з собою.
Прокинулася у темряві. За вікном шумів дощ. Де я, що зі мною — ці думки виникали в хаосі, де дощ був єдиним орієнтиром. Отже, як є вікно, то існує кімната, а значить, дім. Серце стиснула тривога, що хтось зайде й побачить мене, безпорадну і дезорієнтовану. Я лежала на чомусь м’якому, мала під головою подушку й була вкрита ковдрою. За вікном ішов дощ, а мені було тепло. Тіло прагнуло тепла і спочинку. Я знову заснула.
Вранці я розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Над моєю постіллю висів килимок-ґобелен, обшитий по краях ліловою атласною стрічкою. На гобелені було зображено ранкове місто кінця XIX століття: з ратушею, фонтаном посеред площі, порожніми возами й дрібними постатями людей, що квапилися у своїх справах. У лівому кутку гобелена стояв будинок із вирізаними лезом дверима. На підлозі лежав дерев’яний лев, поточений шашелем, і потріпана книжка «Питомцы зоопарка». Я довго плакала, але речі не зникли. Вони знайшли мене тут. Видно, цей дім їм сподобався. Але я про себе ще не могла цього сказати. Через те між речами і мною виникло відчуження, наче їм соромно було опинитися тут непроханими. Увійти в тканий дім я знову не змогла, хоч знайшла би там повно старих речей, таких любих моєму серцю, що не зуміла б їх покинути.
…Жовнір сидів за столом і їв. Перед ним лежали якісь пакунки і гостро пахло часником.
— Ходи, поїж, — сказав він. — Уявляєш, мене знайшли батьки й понаносили купу всього.
— А де ж вони?
— Пішли. Казали, що будуть приносити їсти.
— А чому ти не пішов з ними?
— Ти знаєш, що мене шукають, — значущо мовив Жовнір.
Мені кортіло сказати, що нікому він не потрібен, крім батьків, але я мовчки взяла двоє яблук і пішла до себе. Стала коло вікна й задивилася на каламутні води, що не встигли змішати земну і небесну вологу й перебували у стані неоднорідності. Крім води і блідого неба з мого вікна нічого не було видно.
Була ще четверта кімната. Там мали б бути книжки, багато книжок, які зробили б моє перебування тут приємним. Книжки зрідка пояснювали мені світ: вони радше затьмарювали його, і я йшла часом не в той бік. Але ліпше було слухатися чужих порад, ніж нашіптувань потвор, що плавали у водах моєї підсвідомості. Зрештою, маю те, чого хотіла. Кімната виявилася порожньою, наче її й не існувало. Я могла б її наповнити чим завгодно, але всю мою маєтність, що дивом з’явилася вранці, можна було б загорнути у вузлик. Не маючи ніколи власного дому, легко розгубитися. Цей дім належатиме нам доти, доки ми витримаємо в ньому. Може, Жовнір витримає довше, бо хоче сховатися від уявних переслідувачів, але щодо мене, то я невдовзі почну шукати собі нової напасті.
«Почекай, — спинилась я. — Ти так довго бігла і була невдоволена, що тебе переслідували, хоч ти сама себе переслідувала, а Жовнір тікав від реальної біди». Тут я перелякано озирнулась, шукаючи того, хто казав мені «ти», свого вічного ворога-доброзичливця. Вже отут я мала б побачити його лице, вже отут він мав би вийти з мене, як душа переходить у дзеркальне відображення. Але цього не сталося, і Чужий, користуючись моєю слабістю, буде знову висловлювати свої сумніви, підточувати хистку твердиню мого бачення. Він знає, що сумління може довести мене до божевілля.