Жовнір, певно, знає про мене все. І має слушну нагоду мене ображати. Фотокартку мою він знайшов десь на лісовій стежці. Я йому її не давала. І не знаю про його попереднє життя нічого. Хтось із нас піде перший. Дім візьме інших господарів. Кажеш, ні? Цей Жовнір із тих, хто палить Золоті храми. Але ти — не Золотий храм. Ти-для життя. Бережеш себе, терпляче вибираючи господарів. Коли довго не бачиш собі подібних, робишся всемогутнім. Нема кому тебе гнати, переслідувати, лякати. Але це ще не найкраще в безлюдності. Відбитки чужих облич стираються з твоїх очей. На губах з’являється лагідна усмішка. Помічаєш довкола себе життя, де навіть недбало кинутий камінець уже є порушенням гармонії. Це пам’ятають діти: іграшка повинна лежати там, де її поклали. Що вже казати про кактус, який хоче, щоб на нього дивилися, щоб його поливала та сама рука? Людина повинна благословити речі, засвідчуючи їм свою пошану. Жовнірові не слід було робити літачки з того чудового паперу, на якому мали писатися вірші й листи. Цим він відштовхнув від себе дім. Пошани до речей люди здебільшого не мають. Як же вони можуть ставитися тоді одне до одного? Коли тікаєш, не бери з собою нічого, лише думки і тривогу за покинутими речами й людьми. Вони захистять тебе й допоможуть повернутися назад. Але кожен із нас розривається між любов’ю й ненавистю, свободою і обов’язком, бо чогось одного недостатньо. Отак і йдемо, звертаючи з дороги на дорогу, піддаючись умовлянням. А коли нікого не чуєш, душа відпочиває, не грішить. Не грішить той, кого не спокушають.
…Одного разу настав погожий день і я вийшла з будинку, сіла на сходах. Дві нижні сходинки були під водою, не дуже чистою, але досить прозорою. Побачити корабель, хай навіть із вітрилами, мені не хотілося. З самотності виходиш так само важко й повільно, як із довгої хвороби. Хоч гріх було б називати самотність хворобою. Це — спосіб самозахисту, коли не бажаєш, щоб у тебе щось забирали, хай навіть час. Той час — клубочок, нитку з якого витягуєш залежно від потреби.
Я взяла з собою дерев’яного лева, щоб він подивився на своє віддзеркалення у воді. Поставила поруч. І знала, що не забуду забрати назад, бо цей лев буде потрібний іще моїм дітям. Просто у роззявлену пащу лева світило сонце, і вона сяяла благородним червонуватим полиском. Скільки минуло часу, відколи я кутала лева у хустку і клала спати? Всі втечі й поневіряння були сном, і я знову прокинулася, сповнена бажання пізнати деталі життя, бо в них суть усіх великих явищ. Гарно сидіти й дивитися у воду.
Коли я озирнулася, дому вже не було. Я не відчула жалю, та й домові більше подобалося бути деревом у величезному саду, який з одного боку омивала ріка, а з другого починалося поле з нерівною рудуватою травою, а двох інших сторін я ще не дослідила. Коли я підійшла вперше до рівчака, що відмежовував сад від поля, з’явився високий худий чоловік у чорному одязі й запропонував мені руку, щоб я перескочила. Але я пам’ятала дитячий сон, у якому подала руку, не замислюючись, такому самому чоловікові, тож повернула назад. Чим старша людина, тим вона обережніша. Але річ не лише в обережності: я вибрала інший хід, і це мало змінити все моє життя. Сад не може бути безкінечний, як ліс. Він твориться людськими руками, які не вічні. Тому втішно знати, що сад де-небудь закінчується і не є витвором диявола. Спочатку я опишу його.
Від ріки сад був старий, і деяким деревам вода попідмивала коріння, що вони вже хилилися. На горбі рівно ріс одинокий горіх, на якому статечно сиділо кілька ворон. Величезна крона домінувала над садом. Внизу теж росли горіхи і, хоч вони трималися купи, однак мали вдосталь сонця. Абрикоси теж росли гуртом і навесні своїм цвітінням фіксували існування саду. Старі черешні зі всохлим нижнім гіллям і гладкими сірими конарами були недосяжні для того, хто хотів би улітку поласувати гіркуватими чорними ягодами. Зате вишні з присохлими грудками червоного клею можна було завжди пригнути, ризикуючи зламати яку-небудь крихку гілку. Старі сливи з розпанаханою корою, під якою видніється закривавлена деревина, з віком лагіднішають, позбуваються колючок і набувають плавних спокійних обрисів. Смужка аличі виходила якраз до заходу сонця і мала боронити сад від холодного зимового вітру. Вона втрачала свою войовничість, коли переходила в округлі кущі терну і неспокійну шипшину з довжелезними пагонами. Три груші росли осторонь, переживаючи навесні й восени паломництво бджіл і ос. Запах цвіту й опалих груш має в собі щось хвилююче. А насамкінець сад був заповнений яблунями, найменш надійними для тих, хто очікує врожаю, особами. Яблуня зацвіте, але може не вродити. Вона потребує, щоб її просили. Дасть очікувані плоди, але ви їх не з’їсте, бо вони зігниють на гіллі ще до осені. Багато чого може трапитися з яблунею, бо вона наполовину створена людиною і не має того захисту, що інші дерева, котрі з зернятка, занесеного пташкою, ростуть у густій лісовій хащі.
Подекуди дерева обплутав дикий виноград, листя якого восени набуває сліпучої пурпурової барви. Видно, що садом давно ніхто не опікувався, але він не дичавів. Дерева люблять, щоб хтось до них приходив, дивився, іноді зривав плід, неквапливо витираючи сизу паволоку.
У моїй пам’яті жило багато садів. Цей — один із них, тільки колись частини його були розкидані поблизу чужих домів.
Я не дам себе викинути за межі саду після холодних ночей і дому, що зумів себе протиставити мені, але скімлив, як покинуте цуценя. Дім перетворювався в акацію. Навіть тут він пам’ятав, що я люблю те, що цвіте.
Жовнір стояв коло акації, у чистій білій сорочці, зі спокійним лицем, наче для фотографії.
— Ти вже йдеш? — спитала я.
— Я радий, що йду. Як хочеш, ходи зі мною.
— Я тут, певно, лишуся.
— Ну, то бувай.
— Щасливо.
Він зник, як оті паперові його літачки. Натомість я відчула, що вгрузаю в землю. Обдираючи до крові руки об грубу кору акації, я щосили трималася. Ще раз на пагорбку зблимнула біла пляма сорочки і зникла назавжди.
А в саду почали з’являтися люди. Бліді діти з сумними очима, каліки безрукі й безногі, знищені баби й діди. Вони вмощувалися під деревами і засинали. На їхніх обличчях застиг вираз полегшення від почуття сповненого обов’язку. Я вирвала ноги з землі, схожої на розбурханий мурашник, і пішла до ріки, чистої, як сльоза. Довго мила лице, руки, ноги. Потім відчула, що позаду мене хтось стоїть. Обернулася і впізнала Перевізника. Він не казав мені нічого, лише мовчки дивився. Нарешті йому стало мене шкода:
— Ти можеш вертатися чи не вертатися. Але ліпше вертатися.
— А вони повернуться?
— Ті, що не стануть деревами і травою, повернуться.
— Я піду з тобою. Пам’ятаєш, ти обіцяв повезти мене на зелений острів?
— Ти на ньому і є. Уві сні потрапила, але не зі мною.
— Так, із ним, — мені стислося серце.
— Не бійся, — спинив мене Перевізник. — Ти повернешся додому і будеш жити, почуваючи від цього втіху. Лише іноді відчиняй вікно і дивися в Сад, де кожна квітка і кожна травинка вічні.
Спалене листя
Усе, що ти спалиш, ставши легким, безтілесним, однак буде свідчити за тебе чи проти тебе, бо вогонь звільнить його для нового життя.
Як мені цього не хочеться, мушу почати зі смерті, бо вона нагадала всім нам, де ми є. Через неї зі світом щось дивне діється. Правда, це ще не дуже помітно. Треба повернутись у минулий рік, у те містечко в горах, де трапилася смерть, і треба бути свідком, як я, не маючи від цього жодних привілеїв, бо тільки зараз я відчув мерзоту власного існування, випавши з автоматизму, який спотворює душу кожного, хто ледь вийде за межі дитинства. Це, певно, воля Божа, знак Його уваги, рідкісний на наші часи випадок.