Йдеться не про мою смерть, звісно, хоча письменник стає мертвим, вичерпавши творчу снагу, іноді після першої ж книги. Бідолаха не має що більше сказати: жадібно хапається за все, що може його підживити — літературні плітки, газетні статті, незвичайні події. Легко опиняється в полоні ілюзій, властивих кожному літературному ремісникові: ні дня без рядка, або підхльостує себе амбіціями, алкоголем. Він ціле життя будує холодний гробівець, щоб було що показати нащадкам, ввести їх в оману, бо не знає іншого способу позбутися власної незахищеності. Так чинить чи не кожна людина, ergo, письменник — теж людина. І ніхто не вказав нам іншого шляху, хоч про нього можна вичитати у багатьох книгах. Як оте осіннє листя швидко згоряє, такий же короткий час нашого існування. Не встигаєш запросити когось змерзлого до свого багаття, як уже мусиш сам відходити у зимову ніч, шукаючи навмання тепла і світла. А там усе залежить від випадку — кого стрінеш: розбійника, святого пустельника чи веселе гульбище картярів і розпусників. Вибирати не доводиться, справа лише в тому, скільки часу ти грітимеш руки над чужим полум’ям. Це я про себе. Я прибився до багаття, яке за всіма фізичними і метафізичними законами мало давно згаснути, але натомість розгоряється щораз дужче. Може, таке трапляється і з тими багаттями, які ми вважали давно згаслими? Хтось приходить до них потайки, гріє пальці, посміхається, спостерігаючи за золотими саламандрами, які бавляться у найгарячішому полум’ї. Певно, отаким вогнем можна спалити власну оселю.
Я вважаюсь молодим письменником, і всі мене запевняють, що колись напишу щось геніальне. Серед нас повно геніїв. Ця наївна віра дає нам змогу пережити лихі часи. Можна вважати це слово жаргонним. Я не знаю товариства, де міг би таке сказати навіть на п’яну голову. Бо я — при посаді. Дрібненька, абсурдна посада з мізерною платнею, зате вона дає мені змогу частіше потрапляти на очі редакторам і видавцям, і з декотрими бути на «ти». Щоб компенсувати цю залежність, я буваю іноді безкорисливий, як-от зараз. Запитую себе: чому це сталося зі мною? Чому я лежу зараз на верхній полиці брудного потяга і мене всього аж викручує, і не вистачить цинізму усієї літературної братії, щоб зняти тягар із душі? Я спливаю холодним потом, безмежно самотній і німий, не готовий жити в божевільні, не здатний засміятися і висміяти. Ніч — це прокляття для тих, хто не спить. Я знаю, що не повернуся звідти таким, як був, і найгрубіша брехня мене не забруднить. Я ходитиму чистий до кінця життя, хоч би в яке болото кидався. І все це через смерть чужої людини, яку я мало знав, яка була жінкою тридцяти семи років і писала книги. Зрештою, чи хтось її знав? Вона була невидима для звичайного ока.
Повернусь до минулої осені, хоч теперішня ніби злилася з нею. Наш серединний світ сильніший за мене, тому я волію розповісти про все, доки будні не присипали пилом папір.
Рівно рік тому я їхав на похорон Анни, так, як їдуть у відрядження, але ще з більшою нехіттю, бажаючи спізнитись, що й сталося. Мав ще їхати наш відповідальний секретар, але в останню хвилю йому на голову звалилась китайська делегація. Мені не вперше бути представником на похороні, але 37 років — це приголомшило нас усіх. Я не бачив Анни три роки. Весь цей час вона не виїжджала нікуди зі свого містечка. Ми повідомили тих, кого вважали за потрібне, підготували некролог. І на якусь мить війнуло крижаним холодом: ми ж не були такі вже безсердечні. Пішли до найближчої забігайлівки, пом’янули, та й розійшлися. Увечері я мав виїхати. З дерев шалено падало листя, летіли каштани, пекло сонце і світ нагадував моторошну карусель, з якої годі було вирватися.
Вдома я розповів дружині. Вона не любила Анни, але звістка вразила її більше, ніж я сподівався. «А як же її дитина?» — забідкалася вона. Я забув про ту дитину, бо ніколи її не бачив. Їй десь років дванадцять. Дівчинка. «Вона має тітку», — відказав я і подумав, що письменнику сім’я ні до чого, бо час від часу його палить бажання самознищення. Навіть зі мною таке буває, хоч я міцно прикутий до родинного гнізда і крила мої вже атрофувались. Анна дуже давно розлучилась із чоловіком. Здається, він бив її, зраджував, та й вона не належала до тих жінок, які шукають розраду в материнстві. Мені важко уявити, що відчував би я, коли би втратив матір у дитинстві.
Я поспішав. Дружина хотіла мене провести, але я зважився сам пірнути в осінні сутінки. Мабуть, вона цілий вечір буде перечитувати Аннині книжки і каятись, хоч ніхто з нас тоді не знав, що Анна насправді не вмерла, лише стала ще більш невидимою. Це неважко збагнути: її ніколи не було з нами. Вона покинула нас, не знайшовши тих, кого шукала. У цьому Вавилоні ми змушені зустрічатись навіть якщо ненавидимо одне одного.
За рогом я випив горілки, а до неї кави, хоч то на ніч не зовсім добре. Приїхав на вокзал, сів у потяг, насичений запахом циганських шмат і туалетів, такий собі бідний, обшарпаний поїзд, який може перерізати одним махом людину навпіл.
Усе було як тоді. Я зійшов перед жовтим пристанційним будиночком, набрав повні легені чистого холодного повітря. Жовкле листя падало, як усюди, пахло димом.
Минув рік, повернулася осінь, і я повернувся до Анни. Я забув би той похорон, забув Анну, якби вона довершила своє життя. Але вона померла раптово, не залишивши жодних розпоряджень. Люди здебільшого не готуються до смерті, стрічають її як останні боягузи, зраджуючи близьких, дозволяючи захопити себе зненацька. Мене вимучила ця смерть, я мусив від неї звільнитись, прочитати усе, що залишила Анна, написати про неї. Це, власне, мій фах: псувати папір. Я приїхав, заручившись підтримкою Спілки письменників і згодою Анниної тітки, котра написала мені листа першою, пропонуючи розібрати рукописи. А тепер мені доведеться мешкати в тримісному номері занедбаного готелю і нюхати сморід чужих шкарпеток, щодня інших. «Можна жити де завгодно, це нічого не міняє», — казала колись Анна. Але я не згоден: як кому до вподоби.
Поселятися у готель було рано. Я вирішив трохи поблукати до дев’ятої. Про те, щоб напитись кави, годі було й думати, але я мав у портфелі все для кави і в готелі приготував би собі. За рік сталися зміни: два кіоски стояли майже впритул. На одному було написано «Едем», а на другому — «Нарцис». Дуже дотепно. Я купив в «Едемі» пляшку пива у сонної дівчини й пішов до парку. Господи, як там було гарно! Золоті дерева, золоті гори. Бракувало лише Золотого храму, до якого я б не насмілився вступити, лише б споглядав здалеку, п’ючи чудове холодне пиво. Сьогодні я сяду за архів Анни. Я уже бачив нашу спілчанську газету, цілих дві сторінки фотографій, спогадів, уривків із творів. Більше, певно, не вдасться зробити для себе, хоч вдаватиму, що зробив це заради неї. «Ти, старий циніку, — потягнувся я, — правильно робиш. Маєш нагоду погрітися коло вогню і скористати з цього».
Смутна бабця в оранжевій кацавейці мела стежку, розфуркуючи листя на два боки. Її, певно, мордували всі болячки, що є на світі. Бабця невпинно наближалась до мене, маючи намір змести й мене убік: Коли між нами залишилось не більше десяти кроків, я не витримав, залишив їй офіру у вигляді порожньої пляшки і подався у протилежний бік. Парк був дуже великий. Я йшов ним, дивуючись: чого було тривожитися цілий рік? Хіба мало людей помирає у розквіті сил? Може, то нам тільки здається, що вони залишили після себе незакінчені справи: швидше життєві сили вичерпались до дна. Я не причетний до її смерті. Анна не хотіла жити в нашому колі, зневажала «інтриґи», конкуренцію, боротьбу за виживання, бо мала все, чого потребувала. Я теж не маю з ким говорити по щирості. Дружина коментує мої думки, як їй вигідно. А більше нікому їх коментувати. Рідко хто зберігає дружбу до сорока років. Зрідка хто не залишається самотнім.