— Ви, як мама, біля того кота.
— А він свою службу знає! Мишей до хати не пустит, та й ноги мені гріє. Небіжка теж ’го любила, найшла маленьким у фосі. На тобі, Нусю, гроші. Прийду шостого.
Нуся пішла і вже не здавалася мені такою непривабливою. Була висока, рівно випростана, і від неї віяло спокійною силою.
— Ага, то мій Місько з’їсть нині одну, завтра другу, молочком зап’є, — файно! — бурмотів старий, кладучи пакунок до кишені.
Я підвівся і попрощався.
— То шостого?
— Добре, прийду. Добраніч!
— Добраніч, добраніч!
Буфет заливало тьмяне жовте світло. Ніхто не розмовляв надто голосно, не палив. Може, тут такий звичай.
— Ви надовго? — запитала буфетниця, коли я прощався з нею.
— До шостого буду точно.
Вона засміялася:
— Іван Гнатович вчив мене і мою маму. То дуже порядний чоловік.
— Він мені щось казав про автобус, ніби його не хочуть туди брати.
— Не знаю, — очі в неї непривітно звузились. — Стара людина, що ви хочете від старої людини? Щось йому в голові плутається. Але шостого мусите прийти. Добраніч!
— Може, й так. Добраніч!
Тієї ночі я спав неспокійно. Знявся вітер, і вранці поменшало листя на деревах., З хвилини на хвилину мав початися дощ, і я фізично відчув, як тонка матерія мертвого листя буде прогинатися під краплями, запливаючи болотом. Я не пішов тією алеєю, ледве стримав себе, щоб не піти. Все одно між мною і зустріччю на галявині лежать непрохідні хащі, і вдруге я не зможу туди потрапити, бо не вірую, і навіть подряпані руки не є достатньо переконливим аргументом. Ця оманлива прозорість дерев, спокусливо тиха стежка, безлюддя викликали у мене відразу, в якій я не міг нікому признатися. Ніхто й не питав, навіщо я тут, хоч моя поява була всіма зауважена. У готелі наразі не було пожильців, хіба кілька водіїв міжміських автобусів, які рано вкладалися спати. Якби хтось грубувато і безцеремонно поговорив зі мною, як це мають за звичку прості люди, випитавши про сім’ю, ціни у Львові, мою зарплату, я б упевнено зіграв роль важливої персони з великого міста, яка любить народ, не зіпсутий цивілізацією. І легко зумів би приборкати стару вчительку, від якої цілком залежав успіх мого відрядження.
Я купив ще вчора коробку цукерок і дійшов до будинку, прибравши покірливо-покаянний вираз обличчя. Може, цього разу крига розтане. Удома я ще спав би. Дорогою мені стрічались жінки з кав’ярками на молоко, діти з ранцями, яких супроводжували безпородні пси, дядьки на роверах. Я піднявся на другий поверх і подзвонив.
«Щоб передати почуття звільнення, вдамся до такого образу. Коли входиш у море, занурюєшся у теплу легку воду, і вона поволі несе тебе від берега. Це не потребує багато зусиль. Важке — не потрібне. Багато людей тонуть не тому, що віддалися на ласку хвиль, а тому, що думають про повернення. Але ж можна пливти до темряви і вночі, під зорями, відпочиваючи на спині, пливти після сходу сонця. Тільки не озиратись. Погляд назад паралізує. Але прибережімо це звільнення на кінець, коли вже вичерпалися всі можливі виходи з безвихідного становища, і нам байдуже те, що ми залишили позаду…»
Я відчув, як мене проймає дрож. Із цієї хатинки на галявині був лише один шлях назад — по колу, яке розширювалось і врешті викинуло мене у передмісті, де було більше городів, ніж людей, а людей більше, ніж садів. Яблуні родять через рік, а бульба — щороку. І морква, і капуста… Я плутав вузенькими межами, заходив у тупик, впираючись у пліт, важко дихав, бо сонце припікало. І, побачивши нормальну асфальтову дорогу, ледве не заплакав від щастя. На ручці портфеля залишилися сліди зубів. Отже, це було.
Листки сірого паперу з конторської книги, що вже почали жовтіти по краях, наче їх торкнулося полум’я, мали пояснити мені все: реальне і нереальне. Списаний папір свідчив, що Анна продовжує існувати. І я повинен, доки не пізно, покинути цей світ, де я чужий і який може мене покарати. Задля цього мене й заманили сюди.
Але наступної миті мені стало соромно, бо я почув тихий голос Анни:
«Як це просто повірити, що ти не сама і вже ніколи не будеш сама. Той, хто опікується мною, раз у раз примушує сміятися над нічними страхами. І каже: не рви квіток — хай цвітуть, скільки їм суджено; не вбивай комаху, бо не ти дарувала їй життя; сторонися недобрих людей, бо ти не можеш їх змінити, хіба здалеку посміхнися. Його вустами розмовляю зі своєю дитиною. Він заколисує нас до сну і будить, коли настає ранок. Він для нас обох — батько. Через те пишу тепер уранці, а не ввечері, коли втомлена, і свідомість увібрала, як губка, чужі думки, спокусливі тим, що їх дуже легко перекласти на слова і саме тому вважати своїми. Певно, сонце не єдине в небі: сонце, що сходить, сонце в зеніті, вмираюче сонце. Єгиптяни добре відчували цю різницю. Увечері я почуваюся зовсім вичерпаною. І, певно, що відшукування аналогій у природі допомагає жити…»
Або ще:
«Можна вигнати пекло з душі, але куди? Ніщо не зникає. Це пекло засяде глибоко в підсвідомості й буде снитись, збаламучуючи цілий день, чи вчепиться до когось. Не знаю, що тут можна вдіяти. Я ніяк не опаную мистецтва жити…»
Я приходив читати Аннин «Досвід самотності», і все було гаразд, доки я сприймав ці уривчасті записи як читач. Я ніби поринав у атмосферу кінця XIX століття, коли емансипація жінок була ще несміливою і наївною. Тодішні письменниці, вчительки, лікарки приваблювали жіночістю, на відміну від сучасних ділових амазонок, котрі погорджують чоловіками, і ніколи не вгадаєш, мають вони хоч трохи серця чи ні.
Але коли я дивився на всі ці записи тверезими очима, тобто очима людини, яка товчеться на літературній кухні, то не бачив поки що відкриттів. Провінція консервує, не дає доступитися свіжому повітрю. Це ще не найгірша втрата, однак хто видасть її книгу? У ліпшому випадку надрукують у журналі, якщо пані вчителька дозволять. А я б написав передмову.
Слава Богу, я далі міркую тверезо, як перед поїздкою сюди. Є шанси повернутися. Коли я прочитаю все, що мені дозволено, то забуду його, але ніколи не забуду, як іноді моє лице спалахувало соромом і мене охоплювало почуття провини, наче я міг відвернути смерть Анни і сирітство її доньки. Серед речей, що належали Анні, її книжок, я не міг почуватися спокійно. Намагався зосередитися на цій дивній книжці, яка звалася «Досвід самотності» й складалася з кількох десятків пронумерованих карток. Відсутність сюжету свідчила, що Анна розчарувалась у вигадуванні нових історій. Вона колись казала, що написане нею здійснюється. За допомогою інтуїції вона випереджала хід реальних подій і, можливо, тому відчувала менший біль, коли вони повторювались, чи більшу втіху. Цією книжкою вона зупинила годинник.
Я перегорнув рукопис до кінця і не знайшов дати. Підійшов до вікна і дивився, як падає дощ, почув його голос. Я втомився і спробував усвідомити, де я. І хоча моя відповідь була підкріплена паспортними даними і відрядженням, цього не вистачало.
«Пам’ять щодня нав’язує мені спогади, від яких я хотіла б відсторонитися назавжди. Написане можна покреслити, спалити, навіть переписати. Але вчинки — незнищенні, бо вони тягнуть за собою інші вчинки. Тільки переставши жити, можна зупинити їхній рух і спокійно відійти у пустелю. Зникни, мій світе, я знайшла собі інший».
У двері постукали. Я ледве встиг обернутися.
— Ходімо обідати, — покликала мене господиня. Я пішов за нею до кухні.
— Вам, певно, не до вподоби, що ви тратите стільки часу?
— Пусте, мені за це платять. Та й мені давно не траплялося нагоди змінити середовище. Тут усе інше.
— Просто люди тут не такі лукаві. Вони у себе вдома. А у великому місті не так. О, я теж там жила, з чоловіком… Але після його смерті переїхала сюди і взяла до себе Анну. А тепер мене мучить думка: може, серед бурхливого життя вона б навчилась боротися за себе, і доля була б до неї прихильніша. Правда, вона ніколи не нарікала. Анну треба було оберігати. Вона не шкодувала себе, була марнотратною щодо життя, наче мала їх кілька. Завжди добре згадувала вас і вашу дружину.