— Як поживає Альфа?
Худенькі плечі здригнулись, запала мовчанка. Ліля зітхнула і ледь чутно вимовила:
— Добре.
— А чому вона не живе з вами?
Так само тихо дівчинка відповіла:
— Вона не може жити тут і там.
Ліля вийшла, а я відчув, ніби з мене зняли якийсь тягар, змирили з тим двоїстим існуванням, яке важко сприйняти здоровому глузду. Зрештою, може, я цим відштовхнув Лілю. Підло випитувати бідну дитину, чиє життя після смерті матері втратило сенс.
Але в сусідній кімнаті заграла сопілка, і я зрадів, що не спровокував плач чи мовчанку.
Час було йти, купити щось на вечерю по дорозі й взятися за звіт про поїздку. Може, коли писатиму, щось проясниться. У себе я жив серед гострих на язик людей, які на все накладали жаргонні резолюції: кайф, клас, мура, геніально. Але тут усе було якесь розмите і небуденне, як на старих фотокартках, коли люди перед об’єктивом вірили у вічність, і від того їхні обличчя ставали прекрасними.
Спускаючись скрипучими сходами, я думав про те, що мені не довіряють. Усе містечко не розтуляє рота, щоб не сказати чогось зайвого і не зашкодити собі чи Анні. За ввічливістю причаїлась ворожість. Замість того, щоб напакувати мені рукописами торбу, напоїти донесхочу горілкою і посадити в поїзд, мене зачиняють у кімнаті і змушують читати. Я навіть не маю права зняти копію, хоч дещо виписую і ховаю по кишенях. І все. Жодних спогадів, жодних екскурсій по місту, жодних сімейних альбомів. У мене складається враження, що Анну ховають удруге і що їй ніколи не вибратися звідси ні залізницею, ні перелетіти через гори. Єдине, що їй світить: меморіальний куточок у школі чи літературний у місцевій бібліотеці.
Є такий мандрівний сюжет про чужинця, якого примушують залишитись назавжди у якійсь країні. Мені це навіть полестило б, але тут мені не роблять назустріч жодного кроку. Ключ повертається у замку, на вікнах квітнуть вазонки, опале листя липне до черевиків, я вертаюсь туди, де мене чекають дах над головою і сіра казенна постіль. Чи випробування? Анна колись спересердя сказала: «Аби ти хоч раз побув на моєму місці!» На що я відповів зловтішно: «На щастя, я ніколи не буду на твоєму місці!» Я мав на увазі, що я чоловік. Тепер я знаю, що вона відчувала у чужому місті, блукаючи наосліп між людьми, змушена довіряти тим, хто кличе її, дозволяє заночувати, знайомить зі своїми друзями. Але кличе лише певний тип людей, які мають із того зиск, і плата їм досить велика: право на твою душу, тимчасове, але все ж право. Мабуть, Анні не сподобалась зависока ціна, хоча з того не буває поважних наслідків. Врешті, нікому до нікого немає діла. Попили свіжої крові — і доста.
У готельному номері я накинувся на газети. Вони шурхотіли, падали на підлогу, наче живі, доки поснули і настала тиша. Я скулився у темряві безмежно далеко від насильницьких смертей, грабунків, воєн, покинутих на смітниках немовлят. За кілька днів я зумів відійти так далеко, що вже й не знав, як повертатимусь. А якби прожив тут усе життя, то чиїми очима дивився б на епіцентр небезпечного світу? Очима провінціала, а не філософа. Останній мусить загартуватись у вирі життя, а тоді вже спокійно розглядати людей-комашок.
Мене гнітить це аскетичне безперспективне місце, де кожному гарантоване тихе, без пригод життя, де дрібниці лягають тяжким тягарем на сумління. Анна виїжджала, щоб ухопити ковток свіжого повітря, аби жити далі. Але потім вона знайшла інше джерело. Звідти вона брала усе, чого потребувала. І саме звідти її смерть, якої не мало бути.
Я довго не спав цієї темної осінньої ночі. Дощ падав і падав. Будь-хто міг наблизитись до дверей, поторсати клямку, постукати. І все це були б чужі люди. Мені час вертатись. Подзвонити дружині, приїхати в суботу, щоб за неділю відпочити. Я ж бо нічим не зобов’язаний ні Анні, ні українському письменству, ні людству. Їм байдуже до мене. У буденній метушні людина почуває себе значною, як той гвинтик, без якого не працює машина. Але поза нею, самі знаєте, що поза нею ми — ніхто. Тому так шкода буває старих з їхніми голодними очима і тремтячими голосами.
«…A одна жінка не просилась до Перевізника в човен. Завше стояла віддалік. Врешті він спитав, чого їй потрібно.
— Я хотіла спитати поради.
— Я не даю порад, — грубо відказав Перевізник.
І вона відійшла, довго не приходила. Але якось Перевізник знову побачив її і спитав, чому вона така вперта.
— Одного разу, — розповіла жінка, — я прийшла в гості до приятельки. Вона мала чекати мене вдома. Чоловік сказав, що я можу зачекати, доки вона повернеться. Невдовзі вона подзвонила і просила почекати ще. Але так і не прийшла. Її чоловік пригощав мене вином, а потім зґвалтував. А вона так і не прийшла. Що більше минає часу, то більше мені шкода себе. Певно, я була надто довірливою чи надто розпусною. Але мене не покидає відчуття, що то була змова. Я ще молода і маю надію змінити своє життя. Проводжаю очима твій човен і думаю, чи забирають люди з собою свої тягарі.
На це Перевізник їй відповів:
— Не розумію, якої поради ти хочеш від мене.
— Її важко висловити, але я хочу знати, чи я заподіяла зло цій парі. Чи мушу помститися за те зло, яке вони заподіяли мені?
— Що б ти зробила, якби я віддав тобі свій човен, а сам пішов геть? Ти не билася об заклад, тому виграш тобі не перепаде, але ти й не програєш…»
Нічого примітного в цьому містечку не було: облуплені, бідні будинки. Поміж них траплялися досить старі. На фасаді одного я побачив барельєф з єдинорогом і згадав, що про нього колись писала Анна, пов’язуючи з Балом, який відбувається лише наприкінці століття, тому ніколи не буває живих свідків попереднього Балу.
Я міг лише пожалкувати, що через два роки сюди не під’їдуть ні карети, ні лімузини, не заграє маленький оркестр і Анна не стане господинею, бо кому ж, як не їй, королювати і страждати у світі, який вона сама створила?
Довкола будинку зводили риштування, певно, будуть реставрувати. Через запилюжені вікна давно ніхто не виглядав.
Сусідній будинок, теж занедбаний, трохи менший, правив за бібліотеку. Я завжди шанував бібліотекарок, цих бідно вбраних, сумирних жриць книги. Тому вирішив зайти, щоб розвіяти підозри, ніби в цьому місті діється щось не те. Мені начебто пощастило. Тільки я увійшов, мені назустріч підхопилася гарненька дівчина з наївними блакитними очима, готова служити. Я галантно відрекомендувався як письменник, котрий приїхав сюди у відрядження.
— Дуже приємно. Ганнуся, — ще більше зраділа дівчина. — Я вас чекала.
Помітивши моє здивування, вона пояснила:
— Стефанія Петрівна заходила. Сідайте, будь ласка.
— Я, власне, шукаю якісь публікації про вашу землячку. Певно, ваша бібліотека збирала їх?
— Так. Я сама склала картотеку. Ви будете писати про неї книгу?
Я відсахнувся.
— Будь-ласка, не робіть цього! — заламала руки дівчина.
— Чому? — витріщився я.
— Вибачте, але… Мені важко це пояснити. Я з дитинства захоплювалася книгами Анни. Вона працювала якийсь час у бібліотеці. Добре, я вам скажу! Ви не можете написати правдивої книги про неї.
Замість того, щоб вилаяти це нахабне дівчисько, я раптом почав виправдовуватись:
— Я, власне, і не збирався писати книги. Я був приятелем Анни. Пані Стефанія написала мені листа, бо щось її непокоїло. Але зустріла мене досить холодно. Я просто читаю рукописи у неї вдома.
— Стефанія Петрівна дуже розумна жінка.
— Я можу написати статтю, підготувати рукопис до друку, якщо знайдеться спонсор, але, здається, цього не потрібно?
— Так. Анна вилучила себе з цього світу. Вона має інший.