— Радше корисливі, — посміхнулась пані Стефа. — Анна дуже переживала через це. Їй здавалось, що в її свідомості існують якісь мертві зони. Що старшою вона стає, то важче їй чимось займатися іншим, окрім творчості. Чи й у вас таке буває?
— Я кручуся, щоб заробити на життя, й у мене всі зони мусять працювати. А щодо творчості, то я давно нічого не пишу. Тільки уявляю те, що міг би написати. Я таким себе не люблю, бо сам не знаю, що мені потрібно, крім грошей і визнання.
— Не сподівалася чути від вас такі відверті слова. Ви знаєте, Анна своєю долею нагадує галицьких письменниць XIX століття, які писали з болю і підтримували в собі вогонь, доки він не спалював їх дощенту. Я читала в Уляни Кравченко, як її знайомий священик віз до Львова рукопис і той по дорозі випав з фіри. А це був єдиний примірник. Отак спочатку Анну втоптали в болото, а потім вона звелась уже іншою людиною.
— Ви маєте на увазі її особисте життя? Я не знав її чоловіка.
— Звичайна проблема жінок-творців…
— Вари їсти, виховуй дітей і будь мені вірна. Моя дружина належить до емансипованих жінок, то я це відчув на собі. А він приїжджав?
— Ніколи. Ліля має тепер тільки мене.
— То, певно, велика відповідальність. І ви не шукали його?
— Люди, буває, самі хочуть зникнути. Ліля його не пам’ятає. Він був не для життя і не для смерті, а хоч щось одне з них треба пережити з гідністю.
— Цікава думка, — зауважив я. — Однак дівчинка мусить сама розібратись у цій ситуації.
— Ви досить делікатна людина. Мені здається, що Ліля не вважає відсутність батька великим нещастям і не почуває до чужої людини ненависті. А у вас є діти?
— Є син від першого шлюбу, десять років. Ми часто бачимось.
— Вибачте.
— Нічого, ми все це пережили і змирились.
Різко і довго подзвонили у двері.
— Лілечка прийшла. Вона завжди так дзвонить, як на пожежу.
— З вашого дозволу я прийду ще завтра.
Поки я збирав свої манатки в кімнаті, чув, як дівчинка щось весело розповідає тітці, а та лагідно їй відповідає. Ми зустрілися в передпокої. Ліля була в доброму гуморі, і моя присутність її зовсім не збентежила. Але я добре знав, що доньку Анни оточує незрима стіна, яку я ніколи не зможу подолати.
— Ой, я забула! Мене Андрійко чекає. Я йому маю позичити «Пригоди Тома Сойєра».
Вона побігла по книжку, а я тим часом попрощався. Дівчинка мене перегнала. При виході вона зупинилась і випалила:
— Навіщо ви шукали наш дім? Ви все одно його не знайдете!
— А хто тобі сказав?
— Дерева!
І зникла. Вона мала рацію: деревам не сподобались ті паперові листочки, які я на них чіпляв.
«Господи, — подумав я, вдихнувши холоднуватого осіннього повітря, — яке тут усе інше! А, може, у себе вдома я просто не помічав привабливості світу? Тут усі люди схожі на Анну: спочатку збентежені, недовірливі, а потім щирі й відверті. Їм здається, що цілий світ такий, як їхній — безпечний. І, певно, добре жити усе життя серед своїх: нікуди не виїздити, нічим не ризикувати, з гідністю оплакуючи близьких і весело вітаючи прихід немовлят. Я сам ріс у невеликому місті й підсвідомо тужу за ритуалами, які оточували життя надійним муром. Смерть Анни відбулась у межах ритуалу. Певно, вона бажала цього, бо не любила надмірності і руйнації. І дивно, живучи в оцьому маленькому безпечному світі, вона одночасно перебувала поза ним, у якомусь іншому, особистому світі. І була ніби подвійно захищена. Однак пішла з життя. Я знав, чому. Випадковість. Це дзеркальне відображення, у яке ми не можемо повірити, бо бачимо усе внутрішнім, а не зовнішнім зором. Останній дуже важко здобути. Треба багато терпіти і багато прощати. Ми самі програмуємо свої вчинки, усі випадковості.»
Я проходив повз сад, у якому ще молодий чоловік у лікарняній піжамі згрібав листя. Він підняв голову, і наші очі зустрілися. Мав геть хворе схудле лице, кожен рух коштував йому чималих зусиль. Те листя, яке легко здіймав вітер, під його граблями здавалось наче викутим із бронзи. Я на мить став маленьким хлопчиком, якому кортить просунути голову між пруття огорожі й спостерігати за чужою роботою. Але моя голова не влізла б сьогодні між пруття і я не насмілився б потрапити в сад із потрісканою фігурою німфи, що вмивається з неіснуючого джерела.
І я проминув той сад з важким листям, у який мріяла потрапити Анна і, певно, зуміла це зробити, бо все їй тут належало. Але справжній лише той сад, про який можна тільки мріяти.
З гір насувалась тінь. Вечір наставав тут швидко і заганяв людей до хат. Я проминув будинок з єдинорогом. На другому поверсі світилося двоє вікон. Я тут не жив і не подумав: чого б це? Однак і сад, і будинок, і тінь, що злилася з темрявою, пішли зі мною.
Ще не дуже стемніло, але я збився з дороги. Мене привабив шпиль іграшкової церковці чи каплички. Я відсахнувся, побачивши, що то цвинтарна брама. Підсвідомо я боявся живих, що прикидалися мертвими. Із брами тягнуло, як із пивниці.
Я помилково звернув не в ту вулицю, бо в напівтемряві вони всі здавалися однаковими, і довгий час не міг зрозуміти, куди я йду. Мені зустрічались одноповерхові будинки, що ховалися за деревами. Подекуди світилось. Мене супроводжував оглушливий гавкіт собак, певно, я і псам видався чужим та небезпечним.
Увесь цей світ аж корчився від моєї присутності. Боже, куди я потрапив! Вулиця то звертала вбік, то я вертався назад, керуючись якимось неусвідомленим почуттям орієнтації. Видно, я згубив ще у лісі інстинкт самозбереження. Усе моє попереднє життя було підкорене загальноприйнятому ритму. До певного часу я вчився, зростав, а потім застряг. І мусив сюди приїхати, кружляти лісами, вулицями, гостро відчуваючи самотність. Сорокалітній чоловік, який умер як письменник, сягнувши лише першої сходинки. Я не рвався ні до політики, ні до бізнесу, мене зневажали дружина, яка заробляла більше за мене, сусіди, котрі роз’їжджали на мерседесах і навіть на сходах розмовляли по радіотелефону.
Тепер я опинився у напівпримарному світі, і давній сором пече мені душу. Я ж не хотів скривдити Анну, не знав, що для того, аби писати, їй не потрібен чоловік. Для того, щоб писати, не потрібен ніхто, хіба що ти сам і розріджений простір, у якому задихаєшся.
Зрештою, що це таке? Я лайнувся, провалившись у рівчак, що перетинав дорогу, і підвернув ногу. Біль одразу виштовхнув мене в реальність. Хай йому біс! Так недовго й зламати ногу. Добре, що хоч на дні рову не було води. Я якось виліз і спочатку не міг стати на ногу. Як це мені не спало на думку зайти до чиєїсь хати і спитати дорогу? До того дому, який не охороняють пси.
Але довкола не світилося. То було якесь кладовище покинутих хат, що пахли яблуками і гіркуватими здичавілими хризантемами. Десь попереду блимнуло світло, схоже на багаття. Це могли бути бомжі. Зрештою, у темряві мене не було видно, але чути, як шурхотить листя під ногами. Наблизившись, я сховався за стовбур, щоб добре роздивитись, хто там. На пустирі, неподалік від багаття, стояв невеликий автобус, а коло самого вогню сиділо двоє: молодий у чорній шкірянці і старий у капелюсі й плащі. Обидва пили пиво з пляшок. Я подумав, що це мандрівні торгівці старими лахами, які не хочуть тратитися на готель. І аж тоді вийшов із-за дерева:
— Добрий вечір!
— О, а я вже думав, що пан не прийде! — замахав руками старий.
— Ми, власне, тут не домовлялися…
— А що, Нуся нічого не казала?
Я щось промимрив, бо зовсім забув про нашу зустріч.
— Сідайте, сідайте! Вип’ємо собі пива.
Я назвав себе.
— А мене кличуть Перевізником, — сказав молодий і очі його весело зблиснули. Я відчув, що старий ставиться до хлопця дуже поштиво.
— Сідайте. Ногу підвернули?
— Та… Упав у рів.
— Он як! — гмукнув Перевізник. — Де ж ви той рів знайшли?
Мені не сподобався його тон, але я промовчав, бо від цих двох залежало моє повернення. Подякував старому і взяв пляшку з пивом. У темряві моя рука торкнулася чогось волохатого. Я аж підстрибнув.