— Не бійтеся, то Місько.
Старий підніс кота за передні лапи. То був досить великий сірий коцур, кістлявий від старості. Очі в нього були жовті й байдужі. Я легенько погладив кота по спині. Той хрипко муркнув.
— Певно, він дуже розумний?
— Хіба що не говорить. А нащо котам говорити? Я його розумію, а він мене! Ну, ходи, Міську, за пазуху. Уже себе показав, тепер грійся. Добре, що ви прийшли, а зле, що ногу підвернули.
— Нічого, перейде. Ваше здоров’я!
Я надпив з пляшки. Пиво було чудове і до мене повернувся добрий гумор. Ми тепер стали одним товариством: старий, кіт і я. Перевізник виглядав на щось чужорідне.
— Вечір нині теплий. На ранок буде дощ, — зауважив старий.
На небі одна за одною з’являлись зірки. Я вже сто років не бачив зоряного неба. Старий упіймав мій погляд:
— Душечки повилітали. Колись ми з Міськом будемо отак дивитися згори. А то внизу, бігме, як у ямі, і та яма щораз глибша. А потім — раз! — і ти собі летиш. Файно! А він, — показав на Перевізника, — не має жалю до старого одинокого чоловіка. Прошуся в нього та й прошуся… І нині не забереш?
— Нині, як будете чемні, пущу вас посидіти.
— То ваш автобус? — запитав я.
— Мій, а що?
— Нічого. Мені, власне, треба звідси вибратися.
— Усім треба звідси вибратися.
— То правда, — щасливо підтакнув старий. — Прошу пана, можна сісти?
— Сідайте, хіба не засніть.
— Ходімо, Міську. Там вітру нема. Посидимо собі трохи.
За хвилю він був уже в автобусі. Стало дуже тихо.
— Чому вас кличуть Перевізником?
— Бо я перевожу людей.
— Куди?
— З місця на місце.
— То ви водій?
— Певною мірою.
— Ви знали Анну?
— Яку ще Анну?
— Ви прекрасно знаєте, що я не міг тут опинитись випадково, хоч заблукав у темряві.
— Щоб ходити вночі, треба мати з собою ліхтарку.
— Ви не відповіли на моє питання.
— Маю на це право. Раз ви грієтеся коло мого вогню, то і я міг би дещо спитати. Ви вже все прочитали?
— Ще ні.
— Певно, вам кортить знати, чим усе закінчиться, еге?
— Я вже здогадуюсь.
— Тільки не дивіться наперед. Бувають такі читачі.
— А якби я заглянув?
— Гадаю, земля би не здригнулася і годинник не став би тікати назад. От ви думаєте, які тут лихі люди: поваріювали самі та й інших роблять варіятами. Анна мене назвала Перевізником, а насправді я Юзик. Кожен бавиться, як уміє. Грає ту чи ту ролю. Але поштиво, з душею. З нами воно все скінчиться, але декотрі з нас ще дуже молоді.
— Іван Гнатович скаржиться, що ви не хочете його везти в автобусі.
— Прийде час — повезу.
— Дивно. А якби я заплатив за нього?
— Ціна задорога для вас.
— Чим же вам платять, доларами?
Перевізник шпурхнув дощечку у вогонь і засміявся:
— Життям.
— Що за дурний жарт?
— Ви питаєте, а я відповідаю. Ми — квити. Мій автобус старий, ледве мене самого везе, а коли я вже беру когось, то за особливу плату.
— Мені не потрібен ваш автобус. Я заблукав і побачив вогонь. То не причина, щоб платити життям.
— Та не бійтеся. Зараз довезу вас до центру, а старого до хати.
Дивний чоловік. Я спорожнив пляшку і поставив коло себе.
Зірок на небі ставало все більше і поміж них слався Чумацький шлях. Було б зовсім непогано заїхати автобусом просто в небо.
— Коли я дивлюсь на зоряне небо, то згадую про моральний закон, — хтозна для чого сказав Перевізник, мабуть, хотів похвалитися знанням Канта. — Власне, я назвав би це моральним інстинктом. Ви знаєте, я більше поет, ніж філософ. Люблю проводити ніч під зоряним небом, біля багаття. Час від часу хтось приходить, шукаючи у мене зцілення, а потім забуває, чого прийшов. Мені мало доводиться витрачати бензину.
— Я бачу, ви добре вивчили тексти Анни.
— Пусте! Слова, як і думки, літають у повітрі. Коли холодно, буває, замерзають, а потім відтаюють. Вогнище легко їх розтоплює.
— Я, здається, починаю вірити, що смерть — це лише перехід у паралельний світ і ніхто далеко не відходить.
— Хіба тепер починаєте? От біда! У нашому містечку навіть найменша дитина знає, що річ, яка пропала, не зникне. Її можна відшукати у найнесподіванішому місці.
— Ви тутешній?
— Аякже. І ніколи не виїжджав, хоч знаю, де що діється.
— Коли я тільки сюди приїхав, то заблукав у лісі і натрапив на дивний будиночок на галявині…
— Остерігайтеся! Остерігайтеся! Хто вам повірить?
— Ніхто. Але я там був. Усередині.
— Але більше там не будете. На світі є багато подібних місць. Вас добряче струсонуло. Але поштовх був не ззовні, а зсередини.
— Це місто наче острів, у якому застигло життя. Це призводить до виродження.
— Зовнішнє життя — так, але не внутрішнє. Шкода, що ви не хочете цього відчути, як готується вибух. Зрештою, коли повернетесь додому, будете тужити за нами. Візьміть на згадку хоч один жовтий листочок. Покладете собі в книжку.
— Дякую, я так і зроблю!
— Перевізники всі язикаті. Ви ще й до того скривдили Анну…
— Звідки ви можете знати?
— Щораз виразніше на вашому обличчі проступає піт сумління.
— А хто ви за професією?
— Перевізник. Удень вожу мертвих, а вночі живих, як трапляється. Я тут замість Харона. Непогана професія, га?
— Якраз для циніків.
— У мене, чоловіче, троє дітей, і всі хочуть їсти. Треба прибрати, взути, книжки купити. От і працюю в комунальному господарстві.
— Я б не зміг дивитися щодня на людське горе.
— До всього можна звикнути.
— Ви… і Анну?
Мені аж перехопило подих.
Перевізник кивнув головою.
…Наступного дня була п’ятниця. Йдучи на пошту, щоб подзвонити дружині, я дійшов висновку, що мені просто морочать голову. Проте, хто знає, що я думатиму ввечері. Як мені вибратися з-під цього важкого листя? Я не спав майже до ранку. Коли я залишав старого в автобусі, той спав, і обличчя його було непорушне. Замість блаженства, що він таки доп’яв свого, у кутиках вуст зачаївся біль.
А Перевізник, що, власне, Перевізник? Як правдивий Харон, він нагадував ангела смерті у своїй чорній шкірянці. Його обличчя ніби розпливлося в моїй пам’яті, і я, напевно, не впізнав би Перевізника при денному світлі.
Бамкали дзвони у церкві. Люди йшли туди, а я в протилежний бік. Від того чувся не найліпше, але що мав робити?
Може, поїхати нині? Бажання підхопило мене на хвилю, як порив вітру, і відразу опустило. Я загруз по коліна в хаосі пронумерованих сторінок. Хтось, може, читає похапцем, але я вчитуюся в кожне слово навіть найлегковажнішої книжки. Коли я читаю, час відступає: потаємна насолода кожної людини, котра хоче випасти з системи. Я зловтішно подумав, що більшість тих людей, які зараз ідуть до церкви, виконуючи святковий ритуал, теж належить до Системи. Спасеться від неї лише той, хто діє сам, хто жертвує усім заради самотності. Поміж мною і дружиною виросла тонка шкаралупа. Коли я дзвонив, ми обоє це відчули.
— Що з тобою діється? — запитала вона. — Приїжджай скоріше.
Краще висловитись неможливо. Підла душа теж може бути віддана іншій підлій душі. Ми ніколи не згадували про це парі. Програвши, дружина зненавиділа Анну по-жіночому. Підлі душі підтримують одна одну, пильнують, щоб хтось із них не виліз із болота і не торкнувся чистої води. Покара буде жахливою.
— Якщо ти не приїдеш завтра, я поїду по тебе!
— Я приїду.
На пошті було дуже тихо. Буяли вазонки на вікнах, ліниво повзали осінні мухи. Коли впаде сніг на це містечко серед гір, то це не впаде покара, лише сніг.
Я вийшов, притримавши скрипучі двері. За цей тиждень я просякнувся незрушністю, властивою жителям цього містечка. Тут можна добре відпочити, але я весь час перебував у такому напруженні, що почувався цілком знесиленим. Не знаю, що мені загрожувало, але в кожному разі не втрата честі, бо я давно її втратив. Можливо, найнебезпечнішим було саме повернення, бо що довше я залишався з книгою Анни і з її наближеними, то тісніше, до болю, пригортав мене цей загублений світ.