І якийсь віщий сон приснився мені сьогодні. Щойно я згадав його, побачивши калюжі після вранішнього дощу. Ніби ми з Анною удвох ідемо під дощем дорогою і мирно розмовляємо про якісь дрібниці. Доходимо до грубої дерев’яної лавки. І Анна мені каже:
— Я далі не піду.
Сідає на лавку. Падає дощ. Я йду далі вже сам. Чийсь голос мене питає, де Анна, і я відповідаю:
— Вона залишилась там.
Дуже простий сон. Цілком у стилі Анни. Я читаю її рукопис, де пропущені літери, закреслені слова. Можна усе це переписати, але я не маю права. І ніхто не має права.
Несподівано переді мною виростає купа лахміття. То Гандзуня котиться тротуаром, втупивши очі в землю, ніби щось шукає. Я вітаюся.
— Що, йдете туди?
— Ага. Завтра від’їжджаю.
Я зазираю у її ясні великі очі, й мені здається, що це очі Анни і що зараз я проламаю тонку шибку і полечу сторч головою в якийсь антисвіт.
— Я хтіла би-м щось спитати. Чи у тім великім місті, де ви жиєте, є така аптека, де продаються ліки від серця?
— У всіх аптеках продаються ліки від серця.
— Але то мусить бути така, де хіба від серця ліки!
— Та ні, певно, у цілому світі нема такої аптеки.
— У цілому світі… — протягнула Гандзуня. — Шкода!
— А ви хочете ліків? Я би міг вам купити.
— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня. — То я так питаю. Ідіть собі з Богом, а як ще хтось тутка вмре від серця, то не вертайте! Ви — не доктор, я добре виджу, що не доктор! Доктори у білім убранню ходят і з чумайданом…
Візок швидко покотився. Божевільна, подумав я, але від того не стало легше. Анна померла якраз від серця: дивна смерть для молодої жінки, котра ніколи на нього не скаржилася.
Я йшов далі. За ніч ще нападало листя, і воно лежало пластами, посклеювавшись від вологи. Комусь важко буде його змітати. Звідки в мене такі думки? Я ніколи не цікавився мокрим листям і сміттярами. Сказати комусь — буде сміятися. Це тут поважно закивають головою на знак згоди, і в очах виникне безмежна порожнеча, в яку можна впасти навіки. У старечих очах і навіть дитячих.
На розлогому подвір’ї я побачив Лілю, котра колихалася на гойдалці, довкола котрої було нагорнуто купи листя, щоб м’якше падати.
— Привіт! — сказав я.
— Привіт!
— Твоя цьоця вдома?
— Вдома.
— Я вже завтра від’їжджаю.
Ліля промовчала.
— Не знаю, як тобі сказати, але мені страшно повертатися назад. Там — усе зовсім інакше.
— Я розумію.
— Але ж ти не була там, де я живу. То — велике місто…
— Я прочитала все, що мама написала. Цьоця каже, що мама пише так, як б’ється її серце. Серденько…
Ліля вхопила повітря і зітхнула.
— Але ти будеш жити інакше. У тебе власне життя.
— Я знаю. Мама так і каже.
— Це жорстоко, але скажи мені, чому ти говориш так, ніби твоя мама живе?
— Не бійтеся, я не буду плакати. Мама мені колись сказала: «Я буду з тобою доти, доки буду тобі потрібна». А вона мені завжди потрібна.
— Ти маєш рацію. Це справді так.
І я з жахом подумав, що може статися із цією дитиною у світі бруду і фальшу.
— Скажи мені, Лілю… Ти ж знаєш, що я мовчатиму про все, що тут бачив і відчув, бо це не можна висловити словами. Чи той дім на галявині — правда? Я був у ньому?
— Я вас годувала млинцями з ожиною. А потім ви злякались і втекли.
— Мені важко у це повірити.
Ліля засміялась:
— Як можна не вірити в те, що бачиш? Альфа, Альфа!
З кущів поважно вийшла величезна вівчарка зі срібним ошийником. Ліля обхопила її шию руками і поцілувала в голову.
— Можете погладити. Вона ще нікого в житті не вкусила.
Я обережно простягнув руку…
«Так уже сталося, що я бачу захід сонця, коли надворі ще білий день. Так уже виходить, що я описую те, що колись трапиться зі мною. Це легко, бо подібні ситуації виникають знову. Господи, як усе просто! Ось у чому секрет безсмертя і що можна витворити з нього: дім у лісі на горі, містечко внизу, великого розумного пса, спогади про завтра. На зміну зимній порожнечі заступає світлий день з безліччю дрібних справ: нагодувати доньку і собаку, піти по воду до джерела, зустріти мишку, яка вміє лазити по тоненьких гілочках, послухати Моцарта. Увечері сидіти на ґанку і дивитися на зорі, не впізнаючи жодного сузір’я, крім Великої Ведмедиці.
Вічність — це не те, що безсмертя. Вічність страхітлива. Життя стає тягарем, коли думаєш про неї. Не хочу пускати її собі в душу. Там стільки всього назбиралося: очі покинутих дітей і старих псів, голови калік, монотонні поклони жебраків, плач у порожньому будинку на світанні. Так боляче діткнутись ще чогось. Вічність роздягає мене, я мерзну. Я пропадаю, залишається тільки ритм мого серця. Кров витікає з нього, заливаючи увесь світ. Я…»
(На цьому закінчується рукопис.)
Їй часто сниться, як вона підіймається вгору і раптом бачить, що їхній будиночок зник. І, прокинувшись, плаче, бо нічого страшнішого бути не може. Мама заспокоює: «Доки ти хочеш потрапити в цей будиночок, він не зникне».
«І ти не зникнеш?»
«І я. Знаєш, нам пора посадити сад. Будемо спостерігати, як він росте».
«О, кілька яблунь, сливок, груш. І вишні. Вишні обов’язково. А як ми його посадимо?»
«Із зерняток. Спочатку посадимо їх у вазонки».
«Але ж то буде дуже довго!»
«У нас — ні. Уявляєш, як буде гарно, коли сад зацвіте. Ми поставимо собі лавку і будемо ним милуватись».
Отже, сад у них уже є. Правда, ще в землі, але то ненадовго. Мама не дає їй сумувати. Одного разу з таємничим виглядом повідомляє, що у Альфи будуть цуценята. Швидше би!
Отак минають їхні дні. І зовсім не треба йти в гори: досить захотіти — і ти вже там. Але це таємниця. Правда, цьоця про неї здогадується. І безнога Гандзуня, мені дуже шкода, що вона не може ходити. Гандзуня колись мені сказала: «Донечко, можеш мене не боятись. Я слаба на голову, ніхто мені не повірить». Але я не сказала. Я ще мала і не маю права говорити. Мама мені довіряє. Вона переживає через мене. Мама зараз вільна. А я ще мала і не можу бути вільною. Мама мене вчить не боятися і бути сміливою. Я вже не боюся мишей і висоти. Не боятися поганих людей ще не навчилась. Але Альфа мене захистить.
Мама часто сидить і сумує. Я пробувала її навчити вишивати, але в неї нічого не виходить. Якби вона хоч писала… Я пам’ятаю, який у неї був гарний настрій, коли вона писала. Я спитала її:
— Мамо, чому ти не пишеш?
І пожаліла, бо у мами зразу ж набігли на очі сльози.
— Я не можу.
Я нічого не зрозуміла:
— А ти спробуй!
Я побігла і принесла їй аркуш паперу і свою ручку (зараз дуже шкодую). Мама неохоче взяла ручку і написала моє ім’я:
ЛІЛЯ.
І тут трапилося щось дуже страшне: спочатку спалахнули літери, а тоді папір.
— Ось бачиш…
Я заплакала:
— Чому так, чому?
І тоді мама прочитала напам’ять уривок зі своєї останньої книжки:
«Усе, що ти спалиш, ставши легким, безтілесним, однак буде свідчити за тебе чи проти тебе, бо вогонь звільнив його для нового життя».
1998 рік
Небесна кравчиня
Стежка то з’являлась, то зникала, можливо, то була вже інша стежка, не та, що спершу. Стежки й стежечки бігли, залишаючи на твердій, без жодних ознак трави послання людям і звірям. Останні принаймні могли прочитати те, що написане, і в їхній свідомості спалахували образи чоловіка з рушницею, лисиці, миші-полівки, змії… Стежок було ще більше, якщо пригадати мурах, зелених жуків, волохату гусінь. Стежки в повітрі, на землі й під землею. Мертве не прокладає стежок, бо мертве нічого не створює, не шукає, не переслідує.
Наближався час відпочинку — зима. Хтось засне, хтось користатиме із запасів, зроблених на зиму, а хтось матиме лише тимчасовий прихисток, міняючи його залежно від обставин: рятуючись від переслідувань, шукаючи їжу, просто рухаючись, щоб не перейти в стан незворотності, який називають смертю. Зима вимагає терпіння від духу і тіла.