…У вранішньому тумані виднілись три постаті: дві чоловічі й жіноча. Один з чоловіків, високий на зріст, накульгував, перехиляючись на бік, за спиною мав мішок, з якого виглядав гриф якогось музичного інструмента, обрисами схожий на гітару, а супутники намагались пристосуватись до його ходи, не виказуючи ні невдоволення, ні нетерпіння, хоча їм треба було встигнути на електричку до міста. Вбрані вони були в одежу, яку люди купують на секондхенді, а тоді, вдягнувши раз чи два, виносять на смітник в поліетиленових мішках, де її забирають ті, кому важливо, щоб одежа була тепла й зручна: трохи розтягнуті вовняні светри, мішкуваті міцні штани, куртки, що застібаються водночас на блискавки й ґудзики. Жінка була одягнута в довгу картату спідницю й чобітки.
…У сні-видінні Н. стояв на витоптаному пустирі, освітленому теплим сонцем, й вдивлявся у небо. Там по синьому була прокладена біла дорога, і нею йшли двоє чоловіків, вбрані в гаптовану золотом червону й зелену одіж, а за ними дріботіла кругленька жінка. Може, вони були китайці, може, монголи, ці троє небожителів.
А ті, що йшли в тумані через ліс, раптом почали сміятись, згадавши вчорашню чи, може, позавчорашню пригоду. Жінка тримала чоловіка під руку. Була вона трохи вища і значно повніша за нього. А третій, що йшов попереду, мав на голові яскраву червону шапочку, щоб не загубився у натовпі, бо це з ним надто часто траплялось. Низенький чоловік носив цигейкову шапку-вушанку й виглядав на майстра чи підмайстра. Сміялись вони удвох — чоловік і жінка, згадавши, як позавчора хлопець намагався зайняти для них місце в електричці і влігся на лавці.
— Дивіться, людоньки, вже напилося! — перекривляв когось писклявим голосом чоловічок у вушанці. — Не давайте йому грошей, бо проп’є!
Жінка засміялась ще дужче, згадавши, як хлопець лежав на спині, обнявши гітару, наче дівку, тільки дівка була зверху, а не знизу, як то має бути. Утім, їхній Семко не виявляв інтересу до дівчат, нічого не знав про плотські бажання. Розуму в його маленькій голові поміщалось небагато, і він би пропав, якби не їхня маленька громада.
— То не так, — казав Старший, що нині залишився вдома варити їсти й доглядати хворого Сіренького, — наш Семко дуже мудрий. Він прилетів з іншої планети і думає по-іншому.
— Ви теж прилетіли з іншої планети, — втішив Семко, — але раніше, ніж я!
— А що я казав! — переможно всміхнувся Старший.
«Але мій Ігорко найліпший!» — подумала жінка, хоча йшлося про інше, а не про краще. Однак їй приємна була сама ця думка, яку вона не мала кому висловити, лише собі. Та навіть якби мала — не наважилася б.
— Ходімо швидше! — сказала вона. — А то нам електричка втікне.
Вона пришвидшила ходу, і Семко опинився позаду. Він розмахував довжелезними руками, наче плив у тумані. Старший казав, що таке повітря нездорове. Як тільки вони вийдуть з лісу — зразу стане світліше й веселіше.
— Ти зі мною будеш, Катю? — гукнув Семко до жінки.
— Ага, нині нема для мене роботи.
— А до магазину підем?
— Як буде з чим, то підем! — весело відповіла Катя, пришвидшивши ходу.
З Катею Семкові було ліпше, ніж з Ігорком. Коли вона з ним, то нічого лихого не може трапитися. Ніхто не відбере в них зароблені гроші, не викине з поїзда. Катю всі знають. Катя бойова. Вона — велика, а Ігорко — малий, хоча на зріст вони майже однакові. Ні, зріст тут ні при чім. Семко з Ігорком можуть загубитися, але Катя завжди їх знайде і приведе додому.
Якогось висновку з того Семко зробити не міг, тому застряг між цих двох думок, і тут ще й вчепилася третя, яку він викрикнув:
— У нас є що їсти, у нас є гроші, чому ми маємо щодень ходити на роботу?
Аж пара жбухнула в Семка з рота, ніби чайник закипів. Катя з Ігорком зупинились, хоч не варто було це робити, бо можна запізнитись на електричку. Катя хотіла було відповісти сама, але вирішила, нехай це зробить Ігорко, як-не-як то його брат, й спонукально штурхнула чоловіка в бік.
— Га? — озвався Ігорко.
Н. розбудив не холод, а внутрішній годинник: саме в такий час він вставав на роботу. Замахав руками, розгрібаючи листя, і відкрите лице миттю обпік ранковий холод. Хто б міг подумати, що можна спати в лісі в передзимову пору, — здивувався він. І хоч було ще рано й майже темно, краще встати. Він уже виспався.
І то гарно виспався. Не те, що прокидатись щоночі з відчуттям безмежної порожнечі в собі й довкола.
Н. сів. Над ним нависало мереживо чорного гілля на тлі темно-сірого неба, на якому просвічували тьмяні зорі, а, отже, небо мало б удень стати блакитним, і це вже добре, бо дощ йому ні до чого. Про сніг він ще не починав думати, хоч у цю пору року той уже залітав білими мухами. Вилізши на тверду суху землю, Н. довго обтрушувався від листя й пороху, і аж тоді роззирнувся довкола, хоча не було на що особливо роззиратися: усе по вінця наповнював туман, в якому тонули найближчі дерева й кущі. Хотілося пити, в роті пересохло й на губах осів гіркуватий пил перетертого листя.
Він вийшов на той будинок, біля якого висіла на шворці та сама білизна, що й учора, ще більш змокріла вогкої ночі. Можливо, вона висить там уже довго — тиждень чи місяць, а будинок покинули поспіхом. Н. принюхався: не чутно запаху диму. Зрозумів, що може тільки бачити дим, бо ніч у холодному лісі, в ямі, наповненій листя, відібрала в нього це відчуття. А наблизитись до будинку він не наважився: а раптом звідти вирветься зграя псів-демонів і до крові покусає йому ноги. Дім був наче бомба, а він — детонатор.
Н. пішов стежкою, всипаною глицею, сліди на якій зуміли би прочитати лише істоти, наділені розвиненим чуттям, звірі та мисливці, і через недовгий час вступив у зону, позначену вигорілими плямами від вогнищ пікніків, розкиданим погнутим пластиковим посудом, надламаними гілками низьких дерев, і зрозумів, що натрапив на вихід з лісу, не заблукав, навіть знайшов короткий шлях до залізничної станції. Залишалося пройти метрів двісті до платформи. Він пройшов половину шляху, коли задрижала земля під ногами, й переповнена електричка проїхала повз нього. Тепле повітря вдарило в груди і змусило відступити вбік. У цій електричці їхали Катя, Ігорко і Семко, а троє людей зі сну H., либонь, і далі чимчикували небесною дорогою до невідомої мети.
У лісі залишились звірі, птахи, Старший і Сіренький. Старший був старий, а Сіренький мав дев’ятнадцять років, хоч виглядав на чотирнадцять. Він усе глибше занурювався в ліжко, а коли вкривався з головою й відвертався до стіни, то здавалось, ніби хлопця там немає, лише зім’ята ковдра.
«Коби лікаря, — думав Старший, — але кілько то треба грошей, аби привезти до нас лікаря!»
Він не знав, скільки це коштуватиме грошей, але, мабуть, дуже багато. Поки вони наскладають, Сіренький вмре. Ліпше було для нього вмерти, ніж отак мучитись. Але Сіренький хотів жити, бо нарешті йому було добре, як ніколи перед тим. А тут треба вмирати…
Старший вже три дні не був у місті. В Ігорка знайшлася робота — рити яму в одного пана на дачі, а Катя мусила їздити з Семком, бо той сам би не дав собі ради. Гроші могли відібрати, а про те, що треба дати частку міліціянтам, і як дати — й мови не могло бути. Катя знала, що й до чого. У місті Старший збирав пляшки, папір, залізо. З людьми завжди можна домовитися. Мав Старший пару своїх смітників, якщо приходив на сьому ранку. А ні, то кривий Друцик ними опікувався, свій чоловік, хоч і пияк страшний. На смітнику можна часом найти порядні речі — лахи, взуття, посуд. Іншої роботи Старший не міг собі знайти, бо застарий, годився лиш на збирача. Місто — то скарб, правдивий острів скарбів. Люди стали добре жити, бо викидають у сміття таке, що аж дивно. Якось вони з Ігорком привезли цілий килим й застелили ним підлогу в кімнаті, де спить хворий Сіренький. Зразу стало тепліше. Червоний килим з узорами, видно, дорогий, хіба в одному місці пропалена діра.
Сіренький заворушився, потім принишк, відчуваючи його присутність. З кожним днем ставав усе тихіший та мовчазніший. Радості б йому трохи. Але звідки її взяти? Надворі зимно, похмуро, пізня осінь. Та й влітку, по правді сказати, ялиновий ліс не дуже веселить.