— Сірий, ти спиш?
Певно, задрімав. Вночі не спить, крутиться, встає. Позавчора впав у коридорі, чоло розбив. Прийде лікар, тільки похитає головою: не вберегли хворого.
Хай ще поспить, а він тим часом дров нарубає. Дров вистачало, але для Старшого то була розривка — вийти, помахати сокирою, провітрити легені, послухати, як звук сокири відлунює в глибині лісу.
В лісі багато сухостою. По селах усюди газ. У суботу вони троє — Старший, Ігорко і Семко, — поки Катя пере лахи, ходять за дровами, заглиблюючись усе далі й далі. Віддаляються від світу людей, серед яких так само, як серед дерев, є живі й мертві.
Хлопець чув кроки Старшого, його подих, але не хотів озиватися. Він дійсно заснув під ранок, а до вечора, коли повернуться інші пожильці, було ще дуже далеко. Як від Землі до Місяця.
Вони були на Землі, а він на Місяці зі своїм болем. Він був переконаний, що на такий великий біль потрібні ліки, що коштують великих грошей. Тоді він не буде кусати собі руки, аби не кричати вночі.
Коли надворі зацюкала сокира, Сіренький перевернувся на спину й розплющив очі. Він отримав свободу рухатися, дивитися і навіть стогнати. Там, у лівому крилі, є маленька комірка, а в ній лежить матрац. У ній Сірий нікому би не заважав. Комірка без вікон, світло не ріже очі. І так холодно, що біль замерзає. Якби ще замкнутись зі середини, але хтось повиймав усі замки з дверей.
У вагоні було тепло, і Н. почало трохи морозити. Можливо, від того, що він перейшов межу світів. Невиспаний мовчазний люд — базарні торговці, робітники, студенти — то був їхній потяг. Вони привласнили собі вагони, тамбури, дерев’яні лавки, контролерів, стоп-крани, вікна, які так само важко відчинити, як і зачинити, липкі поручні. П’ять днів на тиждень усе тут належало тим, хто їхав із сіл чи дрібних містечок, пройшовши лісом або полем два-три кілометри, бо залізничні колії оминають населені пункти, ховаючись за деревами і пагорбами. Н. потрібно було їхати майже годину, а дехто витрачав на дорогу дві-три, щоб врешті потрапити на будову, завод чи базар з отих, що, наче ракова пухлина, розростаються на околицях великих міст. Чим більше безробітних, тим більші базари, це остання станція перед неповерненням назад, повним крахом життя людини, яка навчилася робити лише щось одне, і раптом потреба в цій роботі зникла. Утім, не йому судити цих людей. Він теж не вмів нічого робити, тільки підмітати вулиці, але для нього це був форпост незалежності. У житті Н. нічого не змінилось, коли він два тижні тому звільнився з жеку і став підмітайлом на базарі, місці, де людину, яка мала кращий фах, так легко скривдити. Але не Н.
— Як справи? Що снилось? — міг би запитати його Бог, подавши руку для вітання, бо більше не було кому спитати у вагоні серед цілком незнайомих людей. І тоді в серце йому б хлюпнула блакить з білою дорогою, якою прямують безсмертні в свої холодні й чисті палаци. Який то був час доби — початок праці чи, навпаки, повернення з роботи, сонце не змогло би вказати, бо його тьмяне осіннє світло було розлите за хмарами. А стрілка годинника на цифрі 8 теж може означати ранкову або вечірню годину. У дитинстві в Н. висів над ліжком фабричний килимок з видом німецького містечка. Годинник на ратуші показував так само восьму годину, і важко було визначити, ранку чи вечора. Площу перетинала служниця з дитиною. Вона могла вести дитя до школи чи, навпаки, забирати звідти.
Однак плутатися в часі могли б лише ті, хто не належав цьому життю, не годував його своєю кров’ю, і взагалі був з іншого світу. Утім, безсмертним, що прошкували небесною дорогою, було байдуже до земних доріг. Вони перестали ними ходити вічність тому.
Напрям руху потяга і посвіжілі після сну обличчя людей вказували, що це час, коли люди їдуть на роботу, — початок дня. Поки Н. спав у ямі, наповненій листям, його внутрішній годинник теж спав і прокинувся трохи раніше. Як завжди. Однак цей день був зовсім іншим. Днем, коли він здобув новий досвід. Він ночував у лісі вперше і пережив щасливо цю ніч. Йому вдалося себе переконати: він не прийшов у ліс вмирати, тому й не воскрес. Просто заснув і прокинувся. І для того, щоб відбулися якісь зміни, це треба робити знову і знову.
Н. погойдувався разом з вагоном, заплющив очі, від сонливості почали німіти руки й ноги, а спина ставати м’якою… Аж тут вискнули гальма, потяг зупинився. За вікнами тягнулись безкінечні ряди залізних скринь-яток, що невдовзі розкриються й вивергнуть з себе розсипи китайських іграшок, сувої штор, стоси рушників, поруч вишикуються торси манекенів, одягнутих у светри і футболки, — пластикові родичі Ніки Самофракійської, обдертої зі складок хітона. Що ж, це теж тріумф життя — бажання вижити, хай там що, і готовність захищати останній бастіон нормального людського існування.
Ось тут він був винесений на перон хвилею пасажирів, в основному жінок, які знають справжню ціну свого товару, але собі самим не складуть ціни — своїй безмежній терплячості. Струмки торговців з різних вагонів злились в один потік у вузькій кривій вуличці, де на хідниках стояли схололі за ніч пікапи й фургони, що возять різний крам.
Н. розчинився у цьому потоці. Вулиця була вже підметена тим, хто встає о 6-ій годині ранку й стирає з асфальту сліди нічного життя. Він знає те, чого не знають інші: трагедії випорожнених гаманців, розбитих окулярів, любовні пригоди презервативів і кримінальні драми викрадених каналізаційних люків та знятих автомобільних коліс.
Н. теж колись вставав так рано, кружляючи довкола будинку, в якому мешкав, але тепер він залежить від того, коли встає сонце, і статус його теж змінився. Він обслуговує тих, хто обслуговує інших. Хоча йому пропонували зайнятись власним бізнесом: продавати образки і церковні календарі однієї якоїсь конфесії. Тоді замість синьої роби він носив би респектабельне чорне пальто.
Через вузьку фіртку, що замикалась на ніч, він пройшов разом з жінками й чоловіками на поле битви за існування, де єдиною зброєю був язик, а за обладунок правили металеві будки, куди складався вбогий товар. Н. не мав ні того, ні іншого. Він мав березову мітлу, совок, брезентові рукавиці й пластикові чорні мішки для сміття. На ринку працювало ще кілька прибиральниць — старих жінок, що заробляли копійчину до пенсії, тому йому припала найважча робота.
Об 11-ій годині ранку всі пили каву, не спускаючи ока з потенційних клієнтів. У павільйонах вмикались електричні чайники, а на лотках відкривались термоси, чи підходили жінки зі своїми великими термосами, наповненими кавою і чаєм, зі скриньками пиріжків. Усе як у місті. Колись вони мали роботу в різних конторах, школах, лікарнях і звикли пити чай об 11-ій. Було б великою кривдою заборонити їм робити це тут. Тому товар ніколи не привозили в цю пору.
Скраю були лотки з бакалією, м’ясом і фруктами, й відповідно найбільше сміття. Але бабусі-прибиральниці вважали це місце найкращим, бо завжди могли розжитись на надгнилий овоч чи розсипану крупу. Вони знали ціну їжі, бо пережили голодне дитинство. Той, хто колись голодував по-справжньому, завжди думатиме найперше про їжу, а вже тоді про інше.
Іноді Н. кликали допомогти відчинити замки на лотках, і тоді злі й розпачливі сльози зникали в жіночих очах.
Небо світлішало.
Ігорко помахав їм рукою й почимчикував у бік панських дач. Катя провела його поглядом, наче хотіла запам’ятати, як він виглядає, а Семко вже виймав гітару з мішка. Знайшов колись на смітнику. Старший підклеїв деко, а Катя купила струни. Раніше гітара належала, напевно, якомусь дітваку, бо на корпусі була наліпка від жуйки з Мікі Маусом. Дітвак побавився трохи й кинув, а може, гітара пролежала в кладовці, аж доки дітвак не пішов до армії, а тоді в домі вирішили зробити ремонт і, побачивши, що гриф тріснув, а струни порвані, винесли до сміття разом зі шкільними підручниками, де її побачив Семко. Старший показав йому, як тримати гітару, бо в молодості його колега по кімнаті в гуртожитку трохи бренькав. Хоч Семка ніхто не вчив грати, але усім здавалось, що в нього виходить. Не завжди, а в певні моменти, коли Семко забуває, що грає. Та й коли співаєш «Нова радість стала», «Червона ружа трояка» чи «Цвіте терен», то не дуже має значення. Ніхто не чує музики за різким голосом Семка, до якого часто приєднувався тонкий Катин голос, коли Семко раптом губився, а губився він, як тільки відводив погляд убік. Цих пісень Катя навчилась від бабці. Та часом співала, шурхочучи швейною машинкою. Бабця вмерла, коли Каті було вісім років, і малу забрали в дітдом. Спершу в один, а тоді, як виросла, в інший.