Катя йшла попереду Семка, тримаючи його червону шапку. Ігорко, коли водив Семка, ховався за спиною у того, ніби він тут ні при чому. Шапка виглядала з відстовбурченої кишені Семка, люди кидали в неї гроші, а Ігорко лиш наглядав, аби чогось не сталося. Ну, щоб хтось не кривдив Семка чи не сміявся з нього, бо були й такі дурні, що сміялись. Звісно, п’яні. Тверезий чоловік, як щось йому не до вподоби, просто відвернеться і буде дивитися у вікно, а п’яний міг допровадити Семка до плачу своїми злими жартами. Це дуже сердило Катю: хіба не видно, що Семко не може працювати на будові чи на заводі, і що, як на те пішло, він має пенсію, але не може її забрати, бо нема паперів. Каті жінки на базарі підказали, що треба йти в соцзабез, а там спитали, чи є в Семка паспорт з пропискою. Катя сказала, що Семко не знає, чи є в нього паспорт.
— Де він живе? — спитали тоді.
Але Катя не сказала, що вони живуть у лісі. Старший просив, аби вони не признавалися, де мешкають. Та вона й сама знала, що так їх можуть знайти, і Старшому буде клопіт. Коли треба було помити під’їзд чи винести сміття після ремонту, Катя казала, що вона зі села Стрілки. І то була правда. Село, де вона жила дитиною, називалося Стрілки.
Ігорко стояв перед масивною залізною брамою і не знав, що йому робити. Спочатку він пробував її відчинити, тоді поторсав клямку. Щось загриміло, і зовсім близько загавкав пес. Ігорко дуже боявся псів. Маленьким вони його мало не загризли. Може, це трапилось з кимось іншим, бо сам він не пам’ятав про це, не міг сказати, звідки в нього той трикутний шрам на щоці. Міг десь почути, що когось в дитинстві покусали собаки, й перенести це на себе. Факт, що він боявся собак і не любив отих глухих парканів з колючим дротом нагорі. Як в інтернаті. Але Катя вмовила його і найняла до господаря копати яму під басейн. Катю треба слухати. Вона дуже мудра. Часом в Ігорка починала дуже боліти голова, так ніби з неї мало щось вилупитися. Раніше він боявся, що вилупиться щось страшне, та Катя сказала, що і в інших людей болить голова і треба пити таблетки. Він і в інтернаті пив таблетки, від яких починав забуватися. Та то все пусте. То не страшно. Катя купує йому таблетки і вони помагають так само.
— Ви що тут робите?
Ігорко аж підскочив. Не помітив, як підійшов мужчина. А якби пес наскочив ззаду?
— Я тойво… на роботу.
Чоловік був невисокий, але широкий в плечах. Вбраний по-робочому, в камуфляжній куртці. Ігорко мав пакет з канапками на обід і термосом чаю, що грів йому ногу.
— Ага, — кивнув чоловік і натиснув на чорний ґудзик вгорі хвіртки. Поли його куртки розійшлися і стало видно сокиру за поясом.
…Тріски летіли в усі боки, поширюючи довкола терпкий дух живиці. Цей запах завжди викликав у Старшого хвилювання. Він поклав сокиру на ковбицю і пішов на кухню. Там в пакеті лежало кілька трохи підгнилих мандаринок. Катя вчора принесла. Він узяв одну, відколупнув нігтем шкурку й поклав плід до кишені. Тепер запахи хвої і мандаринів злились в один, захищаючи Старшого від тривожних думок, і заодно розбудивши ялиці, що росли біля дому. Живі ялиці теж пахли, але зараз туман не давав їхньому запаху пробитись.
— У мене своя сокира, — сказав Бодьо. — До чужої треба звикнути, та й ненароком можна спортити. Я раз натрапив на кулю в деревині, надщербив. То з мене вирахували гроші на нову сокиру. Тобі так само треба мати свій інструмент.
Ігорко аж перемінився на виду, коли уявив, що може зламати чужий рискаль. Досі таке з ним не траплялось, а Бодьо тим часом зосередився на своїй сокирі.
— Розбирали ми зі швагром у його цьотки стару дровітню, і знайшов я її в куті. Ще австрійська. Почистив від іржі, погострив, вставив древко. Такої сокири тепер не купиш. І нікому в ласку не треба стояти…
— Ага, — кивнув Ігорко і акуратно встромив рискаль у землю. Треба пошукати у них в сараї рискаль, почистити, погострити. Тільки за пояс рискаль не встромиш. А як в електричці? Поставить в кутку, щоб не заважав людям, і раптом забуде.
Господар вивів машину з гаражу. Брама сама відчинилась і зачинилась. Одразу по тому настала тиша. Пес сховався у буді. Що то за порода, Ігорко не знав, але пес був моцний, жовтої масті й пелехатий. Поки господар був у хаті, пес сидів на високих сходах. Чи лишався ще хтось у хаті, чоловіки не знали. Господар обіцяв повернутись після обіду. Ігорко завше чувся несмілий перед чужими, а що вже казати про тих, хто тобі платить гроші. Вони так дивляться на тебе… Ніби ти зле зробив свою роботу.
Бодьо сів на ковбицю і зі смаком закурив цигарку. Виглядав тепер не таким здоровилом, як при зустрічі, наче з кожним видихом диму з нього виходила сила.
Кожен видих наближає нас до смерті і є репетицією останнього видиху. Хмари розійшлися і між ними зблиснуло біле сонце, непевне і кволе.
У деревах — кулі, в землі — снаряди.
— Хто любові не знається, той горя не знає! — виводив Семко, намагаючись заглушити стук коліс. Після цих слів він починав просуватися по вагону. Перший куплет був задармо, а за інші вже треба платити. Слів Семко уже не забував. Навчився зосереджуватись не так на червоній шапці, як на внутрішньому ритмі, що починав тепло пульсувати у ньому. Семко поволі втрачав зір. Ще бачив здалека, але близькі предмети наче розпливались і світились по краях білим. Коли він осліпне, казала Катя, втішаючи його, то може заробити більше. Тоді можна буде купити бандуру. У центрі коло пам’ятника сидить один такий, правда, вже дідо, з вусами і у вишитій сорочці. Дуже добре заробляє. Сліпий зовсім. Хтось його приводив і лишав, а потім забирав.
Обійшовши чотири вагони, Катя з Семком сіли перепочити. Катя купила їм чаю в Марії, що носила в термосах каву і чай. Та не хотіла брати з них гроші, але Каті нічого не треба задарма. Давали їм небагато: хто десять копійок, хто двадцять п’ять. У будний день Катя віддавала провідниці десятку, а в неділю — п’ятнадцять. У неділю можна було заробити до п’ятдесяти гривень. Скоро почнеться коляда, то будуть більші заробітки. Аби хіба Семко не застудився.
— Може, канапку з’їси? — спитала Катя хлопця. Той дивився на синю від неба ріку. У його свідомості не існувало поняття майбутнього, тому він не думав про те, що колись не зможе побачити цієї ріки, що сніг і дощ пізнаватиме лише на дотик, як хліб і чай. Темрява захистить його від неприємних виразів людських облич і від вигляду смерті. Катя справді була мудрою жінкою. Вона знала, що кожен з них потребує.
Виміняла дрібні на дві п’ятки, щоб віддати провідниці.
— Я вам завтра яблук принесу, — пообіцяла Марія, підіймаючи своє важке набрякле тіло з лави. Зараз мала бути її зупинка. Вдома вона наповнить термоси чаєм і кавою, з’їсть вчорашнього борщу і піде до наступної електрички, залишивши в хаті сплячого кота, що, вигулявшись вночі, теж пообідав разом з нею. Чай у Марії добрий — з вишневих і малинових гілочок, а кава забілена молоком, яке приносить з села жінка два рази в тиждень по дві літри. Мусить їздити, бо пенсія мала. Двадцять п’ять років простояла за станком, акурат лишався рік до пенсії — завод закрили. Тепер з нього зостались голі стіни, та й ті на цеглу розбирають.
Марія ступила на перон. Вітер жбурнув їй в лице дрібні краплі, шарпнув до себе торбу з двома спорожнілими термосами. Що за погода — то сонце, то дощ. Добре, що не сніг. Вона не любила, коли сніг випадав зарано.