А з того боку, де сидів Семко, світило сонце і сяяла синя ріка. Він сидів у човні, спиною до течії, що було незручно. Семкова свідомість, збурена співом, ніяк не могла вгамуватись, а озирнутись і глянути, куди ж він пливе, хлопець не наважувався.
Катя не відчувала того збурення. Їй було неприємно від поглядів, які звертались на них, коли Семко брав перші акорди. Вона не любила, коли на неї дивились. І завжди переживала, щоб Семко чогось не втнув: не забув слова чи не зачепив когось з людей гітарою. Проте її тривога була на поверхні, тим часом, коли в момент виступу в Семковій свідомості й навіть тілі все переставлялось, підганялось, навіть кров текла по-іншому. Він не міг того пояснити, не міг підібрати слів, але якби хтось побув ним, хтось мудріший, то означив би Семків стан одним словом — НАСИЛЬСТВО. Це, певно, найгірше, коли ти змушений чинити насильство над собою, пливти супроти течії. Людей Семко не помічав, якщо ті його не штурхали чи не били. Біль нагадував про те, що люди все ще існують і їх треба боятись. Правда, болю тепер стало зовсім мало. Катя й інші не давали кривдити Семка. Однак сидіти проти течії для Семка було майже все одно, що відчувати біль.
Він навіть не помітив, коли все перемінилось. На одній зі станцій перший вагон став останнім і тепер метлявся з боку на бік, заважаючи Каті рахувати гроші. Вона зсипала в сумку решту, й притисла торбу до живота.
Ігорко. Вона подумала про нього не з тривогою — як він там, чи добре йому ведеться, чи зустріне вона його увечері на станції. Бо все може статись. Натомість намагалась пригадати його ласку, дотик, як несміло й обережно занурювався він у її тіло, як потім клав голову їй на груди. Катя займалась цим з десяти років. Вночі у дівчачу спальню прокрадались старші хлопці, накривали чомусь лице подушкою, робили боляче і, скінчивши свою справу, йшли. Катя знала, що треба терпіти. Всі дівчата терпіли, бо й директор інтернату робив те саме з деякими з них, вони вертались з його кабінету непевною ходою і заплакані. Видно, він робив їм дуже боляче. Катю жодного разу директор не кликав. Була вона негарна — з лицем, вкритим ластовинням, з кривими короткими ногами.
Ігорка в тому інтернаті не було. Вони зійшлися з ним багато років по тому, коли збирали яблука в саду. Катя вперше знала, хто з нею, бо Ігорко не затуляв їй лице подушкою, та й подушки не було — м’яка висхла трава і замість потрісканої стелі — вечірнє небо з цяточками зірок.
Старший, усі так кликали його, бо він не тільки був старий з виду і з серця, а й господарем усього статку, вартівником, вирішив, що наразі досить. Освітлена сонцем просіка на мить привабила його погляд. Перше, що він запам’ятав у житті, — він виходить надвір, бачить освітлене сонцем сусідське подвір’я й без вагання прямує туди, де сонце…
Та тепер сонце сховалось, просіка зникла, й так само згасло бажання Старшого поніжитись в теплому світлі. Він відніс нарубані дрова до шопи, в сухий кут, а решту склав у кошик.
«Тут має бути все як є, чуєш? — так йому сказали. — Чим гірше, тим дешевше».
Це означало не заважати стихії і часу руйнувати дім: помалу, непомітно. Так, щоб будинок стояв на краю прірви, але не падав у неї.
«А потім я приїду. Буду привозити тобі зарплату. Маєш за три місяці. Мене може довго не бути. Маю тепер бізнес».
Директор сів у новісіньку машину і поїхав. Тоді ще була дорога, тепер все позаростало ожиною. Директора Старший знав років десять, як він міг йому не вірити… Коли інтернат закрили, вони обидва залишились без роботи, але директор дав собі з тим раду, а для Старшого роботи не було, а якщо й була, то несправжня, де не платили зарплати, а тільки дурили людей. За рік перед тим вмерла йому жінка, Люся. Від раку. Ще як слабувала, попродали все: і дачну ділянку, і чеський сервіз. Телевізор продав Старший, аби поховати Люсю. А ще через півроку з’явився її син і сказав, аби він забирався, бо то не його квартира. То правда, Старший оженився з удовою, прийшов до неї з гуртожитку. Десять років прожили вкупі, й добре прожили, хоч під кінець через хворобу Люся стала прикра. От Сіренький не прикрий, хоч по тілу пішли ґулі й геть пожовтів на лиці. Це значить, скоро кінець. Лікар, може, поклав би Сіренького в лікарню, але Старший вже надивився в тій лікарні. Люди лежать в коридорі, нема місця, ліки купуй за свої гроші. І все своє треба мати: харчі, постіль, навіть ложку й миску.
Старший чувся винним, його охоплював розпач, бо мусив пройти ще раз довгу дорогу смертельної хвороби, відпровадити близьку людину до залізної брами й вернутись назад, коли брама зачиниться. Хоч би одним оком глянути, що там і як там.
Директор більше не приїжджав. Якби Старший був круком, що має найтонший нюх, він знайшов би тіло директора на другому кінці лісу, на глибині півтора метра, загорнуте в целофан. А так служба його тривала. Зовсім випадково три роки тому ноги занесли його подивитися, а раптом інтернат знову відкрили і всі туди вернулись, хто працював раніше, а його не могли знайти, бо він більше не жив там, де раніше. Хоча життя навчило його даремно не сподіватись: у світі все йде не до ліпшого, а до гіршого. Закортіло подивитись — от і приїхав. Замок зірваний, вікна майже всі побиті, а забираючи залізну браму, розвалили сторожку, де він чергував. Лишилася одна стіна зі змитим дощами календарем.
Тут побували варвари. Вони зруйнували все, що не могли забрати з собою. Якщо в покинутому домі вітер розбиває хоча б одне вікно, воно стає входом для варварів. Спершу приходить хтось один, потім приводить з собою цілу зграю. Потім, напившись свого лихого зілля, варвари починають бачити духів померлих, а тут померло багацько, і всі вони лежать на краю міського цвинтаря під однаковими маленькими надгробками без імені. Утім, кажуть, що Бог знає всіх поіменно.
Іноді Старшого кликали фарбувати труну з простих ялицевих дощок, а потім фарбу перестали видавати, то він тільки допомагав заносити труну з тілом до фургона.
Знявши з себе, наче павутину, думки про смерть, Старший помив руки й пішов до Сіренького. Той сидів на краю ліжка, звісивши ноги в піжамних штанях.
— Старший, — спитав він, — а що буде потім з тими ґулями?
— Щезнуть.
— То добре, — втішився Сіренький. — Я й думав, що то нарив. У мене був колись нарив на зубі, коли ми ще всі тут жили. Але ти, певно, не пам’ятаєш.
— Ходи снідати, — буркнув Старший. — Я на тебе чекав, не їв. Будеш вбиратися зараз?
— Потім.
— Ну, як хочеш, але бери куртку й коц, бо в коридорі зимно.
Трохи задалеко була кухня, то правда. Раніше вона взагалі розміщувалась в іншому корпусі, разом з їдальнею. На щастя, у спальному корпусі була кімнатка з плитою. Там персонал варив собі щось, аби не труїтись стравою для пацієнтів. Інтернат опалювався почасти дровами, почасти вугіллям, воду качали з криниці насосом (тепер доводиться набирати відром). Ніколи тут не жило більш ніж двадцять пацієнтів, тобто доживало, бо то не можна було назвати життям.
На сніданок була гарбузова каша. Сіренький її любив. Старший найперше дбав про хлопця, аби його нагодувати. А на вечір зварить на всіх зупу з «Мівіною»: морква, мівіна, пару картоплин і заправка зі смаженої цибулі.
На плиті стояло горня з шипшиновим напаром, але Сіренькому більше смакував чай з прутиків малини. Під пильним наглядом Старшого хлопець з’їв три ложки каші. І то добре.
Був би в них город свій чи садок, але в такому темному лісі навіть чорнобривці не хотіли рости на клумбі. Ліс поглинав усе світло. Кажуть, що інтернат закрили через грибок, що міг завестися тут від вогкості. Хоча дехто шептався, що директор мав свої плани і спеціально не дав комісії на лапу. Не встигли звідти піти люди, як на даху почало рости деревце. Почався незворотний процес руйнації.
Але Старшого і тих, хто почав мешкати з ним два роки тому, не надто бентежила ця перспектива, бо кожен з них звик до того, що не має жодної перспективи. Аби день перебути — і то вже щось. День за днем. Кожен день — як прихильний дар долі. А стане доля неприхильна — і на то знайдеться рада.