Сіренький проковтнув ще ложку каші й подивився винувато на Старшого.
— Молодець! — похвалив його, але цього разу хлопець не посміхнувся, як завжди, кволою посмішкою. На лобі виступили краплі поту й очі посоловіли.
— Зараз, зараз!
Старший запхав йому до уст дві пігулки, потім ще одну. Мав пройти нестерпно довгий час, перш ніж ліки подіють. Сіренький випростався. Намагався не дивитися на Старого, ніби це могло прискорити процес звільнення від болю. Старий відвернувся, взявся мити ложки й миски, а далі поставив баняк з водою на зупу. Чув у такі хвилини неприязнь до решти співмешканців, таких нетямущих і безпорадних, але потрібних. Сорок гривень, усього сорок гривень в бляшанці з-під кави. А як Сіренькому стане геть зле? Люсю пару разів відкачували — і жила далі. Мучилась, але жила. Другу операцію вже не робили — не було грошей, та й не допомогла би та операція. Лікар Опанас Іванович в останній місяць навіть грошей не хотів з них брати. Правда, ліки все одно треба було купувати.
Якби Сіренького довезти до лікарні, на ліки потрохи назбиралося б. Старший би міг кожен день папір здавати, не сидів би тут, як пень. В уяві постала заросла лісова дорога з ямами, і в серце прокралася зневіра. Жодна машина сюди не заїде, але якби зробити ноші, й віднести Сіренького на край лісу…
Старший розумів, що це можна зробити і варто зробити. Однак це все треба було робити раніше, ще влітку. Поїхати до Опанаса Івановича, просити. Але Старший мав такий страх перед тією лікарнею, звідки виходять з надією, а в картці написаний смертний вирок. Йому здавалось, що доки Сіренький тут, вироку не буде. Він сховає бідаку від смерті в лісі, як сховав би власну дитину, хоч ніколи не мав дітей. Лікар закричить: чого так пізно! Лікарі завжди кажуть, що пізно.
Морква плавала в ледь теплій воді. Так варила зупу його жінка. Спершу морква мусить покипіти, а тоді вже можна додавати картоплю. Катя варила борщ, але кидала в нього все гамузом, і буряк вічно був недоварений і без кольору.
Надворі потемніло, як перед снігом. Коли випадає перший сніг, ніби камінь звалюється з плечей. Небо важке — от і тисне.
— Сірий, я тут дещо знайшов, — сказав Старший, а коли обернувся, то побачив, що хлопця нема.
У будні дні базар на околиці був зазвичай тихий. Пожвавлення наставало перед Миколаєм, Різдвом, Великоднем. Та ще, коли діти мали йти до школи. Зараз торгівля була прикра: мокро, зимно, вітряно. Прибиральникам, таким, як H., натомість добре: зарплата йде не від виручки, а сміття менше. Деякі ятки відчинялись лише по суботах і неділях.
Однак Н. мусив добути день до шостої. Бути на виду. Розмахувати мітлою, проходячи ряд за рядом, відносити порожню тару. Два рази на тиждень мити коридор і сходи в будинку адміністрації.
Н. ніколи не думав, що міг би знайти іншу роботу, а з нею почати інше життя. Стати слюсарем, електриком, штукатуром. Так наче він належав до певної касти, з якої не мав права вийти. Насправді, він не хотів виходити. Батько помер рано, а мама могла навчити його лише того, що вміла сама: підмітати, мити, виносити чуже сміття. І безконечного терпіння. Він ніколи не замислювався, що було б, якби він зважився на переміни. Єдине, що він міг зробити, це кинути все і ні до чого не пристати. Загубитись і зникнути.
Мітла шурхає, намагаючись не зустрітись з людськими ногами. Людям дуже неприємно, коли їх торкається мітла чи той, хто підмітає. Це їх ображає. Та все ж Н. іноді забуває про відразу, яку викликає своєю декваліфікованою нечистою роботою, й дивиться комусь в очі. Він відчуває в особі, що зустрічається з ним поглядом, розгубленість і паніку. Молодий чоловік з мітлою — це нонсенс. На вигляд начебто здоровий, наскільки може бути здоровою людина, що виросла в темній міській квартирі на картоплі й макароні. Такому не пасує займати місце пенсіонерок, що не можуть прожити на саму пенсію. Все це викликає підозру, навіть неприязнь. Наче ґвинтик вкрутили не на своє місце, і тепер машина може зламатись.
Та що він може з цим вдіяти? Тільки піти туди, де він нікому не заважатиме, де його розум, тіло і душа працюватимуть лише на нього. Але це не так просто. Тому він мете, зосереджуючись на тому, щоб уникнути найменшого дотику до світу людей. Н. знає, якими жорстокими можуть бути люди.
Від якого дерева був цей корінь? Від сосни чи дуба, від живого чи мертвого дерева? Ігорка наздогнала кара за безжурність вранішнього існування. Разом з держаком рискаля відламався металевий загострений кінчик. Хрускіт пролунав на цілий Всесвіт. Бодьо саме курив, відпочиваючи від чергового пенька.
Що тепер буде?!
— Во-во, — сказав Бодьо. — Що я тобі казав!
Як же це так? У роті в Ігорка пересохло, в голові застукало. Мало того, що роботи він не зробить, а ще доведеться стрітися з господарем. Перед Ігорковими очима постає картина: господар, гнівно примруживши очі, підходить до нього і б’є по лиці. Кров тече з носа. Той, на кого ти працюєш, має владу над тобою. Він завжди сильніший. І той, хто тебе годує, теж має право бити по лиці, зробити з тобою все, що захоче.
Бідний Ігорко застряг навіки між цими двома володарями, як між двома стовпами чи двома велетами з розчепіреними руками, які нізащо не випустять його з кола існування, з глухого закутня, з безвиході. Він сідає на землю, затуляє обличчя руками й починає розгойдуватись. Бодьо хвилину тому зрозумів, що цей чоловік, з яким він працюватиме цілий день на одному подвір’ї, не такий. Що з ним треба говорити іншою мовою. Він відчуває, як його роками злагоджений механізм починає скрипіти, і зупиняється в грудях. Це — ангел порозуміння між ним Богданом та Ігорком.
Діти відбились від рук. Вчитися не хочуть, вдома пащекують. Кажуть, їдь, тату до Росії, а ще ліпше в Іспанію на заробітки, бо нам встидно, що ти ходиш по людях рубати дрова. Ти мусиш за нас дбати, ти живеш задля нас. На якусь мить Бодьо теж опиняється між двома стовпами, як Ігорко, він загнаний в кут, де зимно, темно і страшно його серцю. Але він не той бідака, що боїться натиснути на ґудзик дзвінка. Зрештою, не знає нічого, крім того, що Ігорко найнявся копати яму під басейн, і потребує грошей, як кожен, хто не має у сховку про чорний день пару соток доларів.
— Курва! — каже Бодьо з серцем, заодно й підбадьорюючи себе. Бо хоч він і має власний інструмент, але якби зараз зламав сокиру, то було би вже нині по роботі. Пеньки порізані, але деревина тверда й дуже підступна. За таку роботу треба платити більше, але вже запізно торгуватись.
Їм не треба було виходити на кінцевій зупинці. Через кілька хвилин електричка вертала назад. Просто двері якийсь час були відчинені й з них тягнуло холодом. Семко задрімав. Збудженння у ньому вляглося, каламутна вода знову стала прозорою. Хлопець згорнувся, наче слимак, і хаткою для цього слимака була лавка, стінка вагону й теплий Катин бік з кишенею, яку обтяжував їхній заробіток. Як поведе себе Семко, ніколи не можна вгадати. Усе залежало від того, ким він стане: деревом, що гойдається в ритмі мелодії, чи машинкою. З Семком-машинкою було легше. Машину можна передбачити. Якщо навіть у ній щось не так. Мало значення також те, що за люди зустрічались їм із Катею. Якимось дивом елементарні часточки їхнього буття бомбардували поверхню Семкової свідомості, залишаючи на ній ямки й діри. Начебто електричкою їздили ті самі люди, до праці, на навчання, на закупи. Багатьох Катя вже знала в обличчя. Ті дають грошей, оті раді б дати, але гроші заховані так, що важко дістати, ті прикидаються, ніби сплять, а он ті ніколи не дають нікому. Однак для Семка, чию душу ворохобили гітара і пісні, люди були щоразу інші. Та він би і Каті не впізнав у натовпі. Катя мусила перша його впізнати і взяти за руку, щоб не загубився. Тому й примушувала Семка взимку носити червону вовняну шапку, а влітку червону бейсболку з логотипом кока-коли, бо траплялось, що потік людей, які виходили з вагона, міг їх розділити.
Зараз гітара стояла навпроти на лавці. Вагон знову став останнім. Коли потяг смикнувся і покотився по рейках, Катя позіхнула й штовхнула Семка: