Ігорко озирався на дерево на даху, яке було видно аж до повороту, а потім воно ще на якийсь час затрималося в його пам’яті, бо дуже вже його здивувало.
Трапилося так, що й Н. згадав про ялинку. В одній із будок раптом сяйнув жмуток гірлянд із фольги, причеплений скраю до дашка. Н. перехопило подих і потемніло в очах. Він хотів було повернути назад, але подумав, що годі. З кожним днем на лотках ставатиме делалі більше гірлянд, масок, скляних іграшок і штучних ялинок. Він мусить це прийняти, як щось неминуче.
Катя посадила коло себе Семка, який все ще відходив після збурення музикою. Кінчик носа в нього посинів.
— Зараз я порахую гроші, Семку, й підемо пити чай. Я скоро.
Вона висипала монети на коліна. Білі рахувати не буде. П’ять гривень вона була винна ще за вчорашній день пані Марії, аж тепер згадала. Вчора заробіток був геть малий, і вона позичила в пані Марії, щоб віддати провідниці. Катя відрахувала окремо п’ять гривень й поклала до внутрішньої кишені куртки. Завтра віддасть, бо пані Марія вже перебралась до іншої електрички. За п’ять гривень можна було купити великий білий хліб, або два плавлені сирки, або кілограм яблук. Але яблука в них були свої. Старший виміняв колись за старий бідон аж півмішка. Коли їдеш електричкою, то бачиш в полі яблуні, шипшину, калину, але що з того. Не вийдеш з поїзда, аби нарвати.
На базарі пучок калини продавали за п’ять гривень. (Від тиску, жіночко, від кашлю. І на серце помічне. Поставите в холодильник — до весни простоїть.) Катя кивала й підтакувала. Холодильника в них не було, і електрики також, але ніхто про це не знає.
Найбільше було монет по двадцять п’ять копійок і зовсім мало по п’ятдесят. П’ятдесят копійок — то вже гроші, хоча Катя не могла згадати, що можна купити за п’ятдесят копійок. Але рахувати легше. Десять монет — і вже маєш п’ять гривень.
Семко заворушився. Тепер його свідомість пливла в нормальному напрямку: зігрітись, перекусити, вернутись додому.
Небо помутніло. Сонце навряд чи ще сьогодні визирне, хіба при заході станеться сплеск червоної, зеленої і синьої барви на обрії, посіченому панельними будинками, від одного погляду на які робиться незатишно.
Сіренький дрімав, притулившись до теплої стіни. Не хотілось його тривожити, і Старший схилився над газетою «Рекламні оголошення», яку вчора хтось дав Каті. Пластикові вікна, двері. Куплю, продам. Цілителька Оляна. Він ніби повертався у той тихий працьовитий світ, якого вже давно не існувало. Світ, наповнений сенсом, монотонний і безпечний. Світ, де треба купувати овочі на зиму й м’ясо на свята, де купівля пальта чи чобіт справжня подія, де премія викликає ейфорію і де щомісяця десять чи двадцять рублів осідають на ощадкнижці. Світ цей помер ще до того, як Старший втратив усе, що мав. Тепер його світ — бачки для сміття, пункти металобрухту й макулатури. І нема жалю за тим, що не вернеться. Усе як відрізало, коли Старший вернувся з нічної зміни в котельній і побачив у квартирі броньовані двері, до яких не підійшли його ключі. Він чекав цього й не зробив нічого. Спускаючись сходами, найбільше боявся зустрітися з сусідами. Усе, що він відчував, це сором. Ні крихти гніву, бо це ж таки Люсина квартира, а не його. А що Люся не написала заповіт, то тому, що їй таке навіть не спало на думку. Вона до останнього не змирилась зі смертю, тому й вмирала так тяжко. Її життя скінчилось з останнім подихом.
А Сіренький уже себе поховав, і вже трава виросла на його могилі. Сам позачиняв усі вікна й двері, завісив чорною плахтою дзеркало і дозволив, щоб його засипали землею. Чому так, Старший не розумів. Чому молоді не бояться смерті, а старі щосили чіпляються за життя, хоча мало би вистачити їм тієї муки.
То було восени. Він викинув ключі в бак для сміття, навіть не замислюючись над цим, шкіра на лиці ніби взялась гіпсом, так затерпла. Побачив Васильовича з десятої квартири, махнув рукою: не питай нічого, не говори зі мною. І пішов, знаючи, що ніколи сюди не повернеться.
Вранішній парк світився теплим золотом. Старший ліг на лаву, схрестив руки на грудях і став чекати на смерть. Мусив спершу померти, щоб почати нове життя. Тільки щоб ніхто не втручався у цей важливий ритуал. І сталося так, що він плавав у тій золотистій порожнечі рівно стільки, скільки було йому потрібно. Хтось в небесах синіх і золотих зупинив кришталевий годинник. Потім на дерево сіла зграя голубів, і листя почало падати від помахів їхніх крил. Старший розплющив очі й дивився, як листя літає довкола голубів. Годинник знову пішов.
Добре, що місто велике, добре, що світ великий, — ось що зрозумів Старший у цю мить, і це принесло йому полегкість. Та ще більшим відкриттям для нього стало те, що не можна втручатись у плин речей, не можна нічого змінювати, бо ж люди знають лише людські закони, а не закони Всесвіту. Це розуміння не знадобилося в його минулому житті, але зараз без нього він просто б захлинувся у морі бруду, болю й крові людського існування, чи просто впав би, як відірваний листок, на землю. І тепер, позираючи то на Сіренького, який скоро помре не лише для себе, а й для тих, хто поруч, то на газету, яка пропонувала йому те, чого він більше не потребував, Старший просто торкався минулого і майбутнього, і вони у відповідь також торкались його. Їхній доторк був урочистий і делікатний, не викликав ні відрази, ні жалю, ні страху, бо ТАМ, в небесах синіх і золотих, їм усім буде полегша. І Люсі, й тим нещасним калікам, які квапились піти колись з цього безрадісного дому, звідки була одна дорога на цвинтар. Ніж так жити, ліпше померти, або взагалі не приходити на світ — думав кожен, хто тут працював, від директора до сторожа. Але це вони так думали, а підопічні, як їх називали, думали зовсім інше. Вони хотіли жити і вміли жити там, де не могла вижити звичайна людина.
Нічо, думав Старший, нічо, Сіренький… Я поїду до міста і зароблю грошей. Привезу щось таке, що тебе втішить і продовжить тобі життя. Ніщо так не зміцнює, як радість. Ялинка — це не те, що тобі потрібно. Ти вже задорослий до ялинки. Ти старший навіть за мене.
Старший підвівся й пішов розпалювати в кімнаті, де вони спали утрьох — Семко, Сіренький і Старший. І в тій, де спали Катя й Ігорко. Печі були не кахляні, тому й вціліли, навіть дверці лишились. Якби не Старший, то дім би розграбували до решти.
Вогонь ніколи не розгорявся за першим разом, а тут раптом розгорівся в обох пічках. Старший навчився у лісі багато чого, однак дерево було протрухле, швидко горіло й давало мало тепла. Взимку доводилося додавати вугілля, хоч його залишилось небагато. Та нічого, нагріємо. Буде тепло тобі, Сіренький.
Цього разу Сіренький пригрівся у кухні, не пішов лягати вдень. Старший накрив йому коліна ще одним коцом. Поки розгорялося, переніс постіль ближче до печі, щоб просушилася. Під подушкою в Сіренького лежав жовтий ведмедик. Колись Старший купив того ведмедика в пиячки, худої, аж синьої. Може, вона їсти хотіла. Пожалів. Дав дві гривні. Знав, що ніхто, крім нього, не купить у неї такого облізлого, залапаного дитячими руками ведмедика. Він подумав, що іграшку пиячка знайшла десь на лавці в парку, схожій на ту, де він колись помер і ожив від того, що жовте листя літало разом з голубами.