…Ось її веде сусідка по білій засніженій дорозі за чорною труною на вантажівці, а потім забирає до себе додому. Катя прокидається вночі, хоче вийти, побігти додому, але не може відчинити важкий засув. Кожна подія пришита одна до одної міцно: інтернат, тонкі ковдри, запах хлорки в туалеті, вічний голод. Світ уже покроєний і зшитий без неї. Бабину машинку забрала сусідка, заховала в коморі. А ще бабині перини, подушку й ходики зі стіни. Величезна рука крутить ручку, щоб пришити Катю до твердого й холодного матраца, що тхне сечею, тисячі голок впиваються в тіло, накриваючи її синім коцом…
А Семко стоїть перед іншою вітриною й не зводить очей з бандури, яка стоїть на застеленому зеленим сукном підвищенні, наче на траві.
— Дивись, — каже він до гітари, виймаючи її з мішка, — скільки в ній струн і яка вона широка. З нею не підеш по електричці, бо ще когось зачепиш, і поб’ють. З нею треба сидіти на стільчику, обійняти, поставити на коліно. І обов’язково треба мати вишиту сорочку і високу шапку, а взимку ще й кожух. Мені Катя з Ігорком куплять. Зароблять грошей і куплять. А Старший збирає грошей на доктора для Сіренького, він не дасть грошей. Доктор робить боляче. Семкові не треба доктора. Семко — здоровий. Семко хоче пити. А потім їсти.
Семко притуляє гриф до скла, щоб гітара добре роздивилася.
— Дринь! — каже найгрубша струна, від звуку якої у Семка завжди лоскоче у животі.
— Скоро будемо колядувати. Нова радість стала, яка не бувала! Не бійся, я тебе не лишу. Один день буду грати на бандурі, а другий — на гітарі.
Знову ховає гітару в мішок, бо змерзла.
— І мені зимно, — зітхає Семко. — А бандурі тепло.
Ще би їй не було тепло в магазині, за склом.
— Нічо, — шепоче він, як Катя, — нічо.
З носа тече. Семко знімає з голови червону шапочку, витирає нею носа. Наговорився.
Йому легше говорити з гітарою і бандурою, ніж з Катею чи Ігорком. Він не має з ними про що говорити, бо вони ніби квапляться сказати за нього самі, заповнити час між словами, які Семко вимовляє по одному. Говорити — то зовсім інше, ніж співати. Коли співаєш, слова ніби тримаються за руки, щоб не загубитись.
Семко натягає шапку й помічає на склі тінь. Можна поговорити зі своєю тінню, поки Катя не прийде. А Катя вже потрапила в коліщатко, яке крутить рука механічного кравця, знову ставши маленькою дівчинкою. Колесо хурчить, нога тисне на педаль Зінґера. Катя не зрушить з місця, доки працюватиме машина. Але то недовго триватиме. Продавець тканин витягне шнур з розетки, опустить жалюзі на вітрині, й сіра металева плахта без жодного шва сховає шовки, ситець і вовну від захланного ока ночі.
Ігорко сидів на лавці під стіною станції, чекав на потяг з Катею і Семком. Думки про зламаний рискаль ще тривожили його, але зрідка. Засвітились ліхтарі на платформі, хоч було ще видно. Іноді Ігорко обертався назад, зазираючи у вікно залу очікування — в інше життя, де люди розглядали куплений товар, читали газети або просто дрімали. Але Ігорко не хотів туди йти, бо міг би пропустити електричку, якщо засне. Таке вже раз було. Ігорко заснув, і його розбудив пізно ввечері черговий по станції. А тим часом Катя зі Старшим шукали його. В залі тепло, він точно там засне.
По колії ходили горобці, видзьобуючи між шпалами лушпиння від насіння, а потім, наче по команді, спурхнули і полетіли до станційного складу, довжелезної будівлі без вікон. Ігорко спершу подумав, що горобці відчули наближення потягу, але насправді для них настав час повертатися у свої гніздечка.
Без горобців стало нудно і ще холодніше. Денне світло гасло, ліхтарі розгорялися. Повз Ігорка прошкандибав, низько опустивши голову, жовтий пес. Ігорко провів його напруженим поглядом, потім зіщулився, запхав руки в кишені й закрив підборіддя шарфом. Вдома він розповість про дерево на даху. Може, воно для птахів, щоб прилітали й співали.
У них вдома нема горобців. Старший каже, це тому, що горобці люблять, аби під дахом було тепло, та й їхній дім покинутий. Ні горобці, ні голуби не живуть в покинутих будинках.
Ігорко завовтузився на твердому сидінні. Тепер вони живуть в тому домі, і під дахом тепло від комина. Може, горобці повернуться. Але не це турбувало Ігорка. Він боявся, що коли не буде слухатися Старшого, той його прожене. І Семка також, бо Семко його брат. Лишить у себе Сіренького, бо той хворий. І Катю, бо вона вміє все робити. Старший не з інтернату, він не такий як вони. То його робота — пильнувати дім. А Ігорко не має роботи. Він зламав чужий рискаль і тепер не має роботи. А скоро зима, не можна буде копати замерзлу землю.
Ігорко став розгойдуватися, щоб заспокоїтись.
— Не плач, Ігорку, — сказав Семко до відображення у вітрині. — Ми попливемо по ріці, на човні. Далеко-далеко.
Була пора, коли Старший востаннє виходив надвір, прислухаючись до голосів електричок, що їхали зі сходу на захід і з заходу на схід, виглядав, чи не вертаються Катя, Семко й Ігорко. Більше нікого він не хотів бачити на зарослій лісовій дорозі. Колись бачив у надвечірньому тумані самотнього чоловіка. Той пройшов повз будинок і навіть не подивився на нього. Одного разу двоє підлітків проїхали на роверах.
Влітку не треба було палити в кімнатах, і Старший пересиджував на ґанку. А Сіренький приєднувався до нього, і вони собі балакали про всяке. Гарно було. А наприкінці літа Сіренькому стало зовсім зле.
Старший прислухався. Скільки часу минуло, відколи хлопець пішов? Напевно, ліг у себе в кімнаті. Там тепленько, тільки постіль не постелена. Але у спальні не було Сіренького. По кутах стояли тіні, як чотири ангели смерті, готові зімкнутися над ліжком хворого. Однак ліжко було порожнє. Часом серед ночі Старший прокидався від тиші, й ніколи від звуку. Віддавна тиша не належала до його приятелів.
Нічого, подумав він, знайдеться. Про всяк випадок освітив ліхтариком кімнату, навіть зазирнув під ліжко. Нема Сіренького. Знав, що колись той піде звідси, але хай не сьогодні. Сьогодні — це завжди сьогодні. І завтра теж буде сьогодні, і післязавтра. А тому всі, хто живе сьогодні, безсмертні.
Старший не наважився гукати в коридорі. Трохи недочував і не хотів, щоб Сіренький витрачав сили. За час хвороби вони так звикли один до одного, що Старший навіть почав дихати так, як Сіренький — часто-часто, як дихають птахи, бо серце у них б’ється дуже швидко. І лице його так само вкривав холодний піт. Із Люсею так не було. Люся відразу поставила між ними стіну: я хвора, а ти здоровий, нам нема про що говорити. Так промовляли її очі. А очі Сіренького промовляли: «Вибач». І так само очі Старшого, коли той дивився на цю хвору дитину, казали: «Вибач».
Сіренький лежав на матраці в комірчині без вікон, і йому було добре. Ні звуків, ні світла. Він уявляв, що море викинуло його на берег, як Робінзона Крузо, і поки що він не має сили, щоб підвестися й почалапати назустріч новому життю. Сіре з білим море — іншого Сіренький не знав. Телевізор у них в інтернаті був чорно-білий, а що було перед тим, Сіренький зумів забути. У кожному разі, ні моря, ні телевізора там не було. Він знав, що море синє, але його, Сіренького, море було сіре, з білими баранчиками хвиль. Там він міг нарешті бути сам, без нікого. Там його зболене тіло, що поїдало само себе, могло викричатись, а погляд не зупинявся ні на ялинкових іграшках, ні на коліщатах швейної машини, ні на бандурах на зеленому сукні, ні на ключах, що не можуть відімкнути жодні двері, навіть на небі, по якому білою дорогою йдуть люди в старовинній китайській одежі. Прохолодний пісок і пагорб, з якого видно захід сонця, — ось його справжній світ. Бо те, за що можна вчепитись, було не його. Навіть ведмедик, подарований Старшим, спізнився.
Він міг лежати так довго. Приплив почнеться ще нескоро. До цього часу він зміцніє настільки, щоб піднятися вище і подолати перший гребінь піску. Та ще раніше, на одному із тих багатьох кораблів життя, що зазнали катастрофи, прибув Старший і сів коло нього. Він зрадів, що Сіренький досі живий.