— Відпочивай, коли так, — сказав він. — Але не спи, бо замерзнеш.
— Я трохи полежу, — відповів Сіренький. — Я такий змучений…
— Знаю, малий. Але говори до мене, щоб я тебе чув.
— Про що?
— Розкажи, як ти мене знайшов.
Старший знав, що Сіренький дуже любить про це розповідати. І кожного разу по-іншому.
Хлопцеві не дуже хотілось говорити, але він знав, що вже недовго залишатиметься зі Старшим.
— Може, тебе чимось вкрити?
— Нє, мені так добре. Ну то слухай. Ми тішилися, коли дізнались, що нас переводять в інший інтернат. Може, там буде краще. Нас посадили в автобус, і я запам’ятовував дорогу, про всяк випадок.
— Ти дуже добре зробив, малий.
— То був не перший мій інтернат. Але перший дорослий інтернат, розумієш?
Старший кивнув.
— Сам не знаю, чому я так хотів запам’ятати дорогу. Може, тому, що майже нікуди не виїжджав. Здається, я навіть заснув, але й уві сні запам’ятовував місця, які ми проїжджали. Автобус двічі ламався, і тоді ми виходили. Їхали в автобусі ті, хто міг ходити сам. А що трапилось з тими, хто лежав?
Старший знизав плечима.
— Мене тоді не було. Я мав відпустку за власний рахунок. Мабуть, відвезли до лікарні, куди ж іще.
— Мабуть. То було влітку. Ми виходили й грілися на сонечку. Кругом були поля, трава, пташки… Наш новий інтернат був у місті. На площі стояв танк. Це я вже побачив уранці. Не всім вистачило ліжок, і першу ніч я спав на підлозі. Мені було якось дивно з того.
— Еге ж, — погодився Старший, — на новому місці не спиться.
Він уже шкодував, що втягнув Сіренького в розмову, бо в комірці було дуже холодно. Але, з іншого боку, хлопець забув про біль і навіть сів, обхопивши коліна руками. Очі в нього заблищали, коли він розповідав свою історію, яка годилася навіть на те, щоб її записати на папері.
— Якось в їдальню прийшла директор з незнайомим чоловіком і спитала, чи не хочемо ми попрацювати.
— Я кожному заплачу! — запевнив нас чоловік.
Ми всі підняли догори руки. Він вибрав серед нас п’ятьох, в тому числі й мене. Я ще тоді не був такий худий. Їхали ми довго, цього разу я не запам’ятовував дороги, бо думав, що нас увечері привезуть назад. Але ми залишились там надовго. Посеред великого саду стояла довга будова з дощок, вистелена сіном. Там ми і спали вночі, а вдень збирали горіхи й обривали яблука. Там були люди й з інших інтернатів.
— Гарна робота, — зауважив Старий. — На свіжому повітрі…
Він знав, що буде далі, але сподівався, що Сіренький додасть нові деталі.
— Мені найбільше подобалося шукати в траві горіхи. На деяких була зелена шкірка, яку я любив відлущувати. Кожне дерево треба було обходити два рази в день. А з яблук мені найбільше подобався сніжний кальвіль. На світлі в ньому можна було побачити зернятка. А ранети були шорсткі, неприємні на дотик.
— Моя жінка робила запіканку з ранет і вермішелі.
Старший чекав продовження історії, яка закінчувалася завжди одними й тими словами: «А тоді ми побачили тебе!» Сам же він навіть не міг сказати, чи на добре вийшло. Чи такий уже рай, оцей покинутий прогнилий інтернат для калік та розумово відсталих, і чи теперішнє їхнє життя можна взагалі назвати життям. Але тепер їх, принаймні, ніхто не кривдив.
Сіренький замовк.
— Сірий, ти мене чуєш?
— Чую… — прошелестів хлопець.
Він не опирався, коли Старший відніс його до теплої кімнати, добре вкрив. Старший сів коло нього, відчуваючи, як щось у ньому відтає, крижина з тріском відпадає, і теплі сльози течуть по давно неголених щоках.
— Нічо, — сказав він собі, — нічо…
Н. увійшов у темний ліс, і його охопив прадавній страх цивілізованої істоти, не готової боротись з духами й демонами. Потім у ньому прокинувся власний демон — відраза до світу, що змушує вибирати між домом, що раптом став осоружним, і незнайомим лісом. Ні, всі будинки злились в один проклятий дім. Хоча він розумів, що справа не в будинках, не в тих, хто їх населяє, а в тому, що оселилось у ньому самому. За все життя Н. був у лісі три або чотири рази, і то недовго, але куди він міг податись ще? У лісі було найбезпечніше.
Його бунт був сліпий, а сам він — глухонімий від народження. Кілька років пробув в інтернаті, але мати після смерті батька забрала його звідти, бо не могла залишатись сама. Вона працювала двірником у їхньому будинку і хотіла, щоб Н. з часом зайняв її місце. Тато був різноробочим на заводі. Обоє батьків були з дитбудинку, тож не мали жодних амбіцій. Вони так і не змогли подолати відчуження між собою та життям, яке почали пізнавати вже дорослими.
У школі для глухонімих, що розташувалась у приміському селищі, Н. навчився читати, писати, розмовляти мовою жестів, стругати дерево рубанком і збивати рамки для картин. Він багато читав в інтернаті, але вдома книжок не було, і мати відвела його нарешті до районної бібліотеки.
Н. видихнув міське повітря і вдихнув лісове, таке саме, як учора: вологе і затхле, але вже знайоме. Було вже пізно, але цього разу він купив ліхтарик на тому ж базарі, де працював, щоб освітлювати свої лісові дороги. Він знайшов іншу дорогу, рівнішу, але вирішив усе-таки йти до своєї ями, наповненої листям. Невдовзі мав випасти сніг, ба навіть завтра вранці він міг прокинутися вкритим поверх листяної ще й сніговою ковдрою, якщо перший сніг зуміє пробитись крізь ялинове віття.
Мати не навчилася мови жестів, а більше він не мав з ким розмовляти. Просто читав по губах і носив зі собою блокнот з олівцем. Після материної смерті йому не доводилося багато витрачатись на блокноти. Зі шкільними товаришами він не бачився, бо ті були з різних міст і сіл, а на зустрічі випускників його не запрошували, адже Н. не закінчив школи. Та він і не був ні компанійський, ні амбітний, тому не переймався цим. Щовечора вони з мамою дивились телевізор. Мати вже о восьмій починала дрімати, і Н. ніби залишався сам. О 9-ій вони йшли спати, хіба що Н. хотів дивитися якийсь фільм. Але вставав все одно тоді, коли й мати. Іноді доводилось вставати серед ночі, коли починався снігопад, й до ранку розчищати сніг. Раніше зими були сніжні. Снігу випадало багато і ставало затишніше і тепліше. Серед ночі, освітленій вуличними ліхтарями, вони прокладали стежки на подвір’ї. Впоравшись з цією роботою, повертались до хати, пили чай і лягали спати. Лице ще довго пекло від холоду. Материн сон був чутливий. Вона переживала, щоб сніг не засипав сходи до під’їзду.
То була робота, яку не можна не помітити. Йому подобалось відразу бачити її результати. Хоч дні були схожі один на одного, події траплялись рідко, але відчуття щораз інші. Якби Н. вів щоденник, то кожен запис відрізнявся б від попередніх, як ото відрізняються кольори. Думки не повторюються, течуть, як вода. Варто зупинитись на одній, як усе застоюється. Це якщо вести щоденник думок. Однак більшість людей воліє фіксувати події і враження від них.
Якось у бібліотеці його попросили принести фото, щоб повісити на стенді серед фотографій кращих читачів. Було йому тоді шістнадцять років. Мати відвела Н. до фотосалону, примусивши вдягнути білу сорочку й краватку, що залишилась після тата. Вона пояснила фотографу, для чого потрібна фотографія, і той приязно заусміхався і привітав H., потиснувши йому руку. Цього було занадто. А потім вони з матір’ю пішли до кафе їсти морозиво: три кульки — біла, шоколадна і рожева. Видно було, що мати силує себе робити ті всі речі, бо продовжує вважати читання книжок дорогою, яка нікуди не веде, або ще гірше — здатна змінити їхнє таке досконале життя. Зрештою, вона цілком могла мати рацію. Життя як у всіх — це досконалість, якої прагнуть ті, хто пройшов крізь пекло сирітства. Їй пощастило, і хоча вона втратила чоловіка, зате мала сина, тихого і слухняного. Її рай був зворушливо-прекрасний — сісти ввечері перед телевізором після того, як вся робота зроблена, й поринути в блаженну теплу дрімоту. Однак у цьому раю бракувало любові. Вона не вміла любити ні когось, ні себе. Цього не вчать в дитбудинках. В інтернаті Н. дуже скучав за батьками, але вдома між ними пролягало відчуження, яке могли подолати лише слова. Він думав, що так само нездатний любити, і це було страшніше, ніж його вада, яка закрила йому доступ не лише до гармонії, а й до дисгармонії. Людина, яка не чує музики, не може жити згідно законів Всесвіту. Таке Н. прочитав у одній китайській книжці й відчув страх перед китайцями і Китаєм. Якщо тут його ваду вважали вадою тіла, то в Китаї її стали б вважати вадою душі.