(Карі.)
Я відчував, дивлячись, як ти перебираєш картки, заряд надзвичайної потужності у тобі. Якби я міг попередити тебе про небезпеку…
(Мені часто снився сон, ніби я зменшуюсь і зникаю. Ось коли по-справжньому було страшно.)
Тобі снилось те, що стане після вибуху.
(Мене не задовільняла любов, яку пропонує цей світ. Я хотіла справжньої, великої, як Сонце.)
Нічого дивного. Любові завжди мало.
Бібліотекарка, що знала про мою ваду, подала мені знак, щоб я підійшов. Вхопивши книжки, я прожогом кинувся з бібліотеки. Забув навіть покласти журнал на полицю. Я знав, що ця приємна старша жінка помітить моє збентеження і збагне його причину, бо більше відвідувачів, крім нас, не було. Але я не міг впоратися з почуттями. Вони виявилися сильнішими, ніж я собі уявляв. Якби я був нормальним хлопцем, то скористався б рано чи пізно з нагоди. Наприклад, спитав, що читаєш, і ми б повернулись разом з бібліотеки. Ми б ходили до однієї школи, і я би вчився добре. В інтернаті у мене були найкращі оцінки. По суті, мене не надто турбувала моя вада. Батьки відгороджували мене від усього, що могло б засмутити, відчути неповноцінність. Утім, я відчував неповноцінність — бідність. Чесна і безнадійна бідність. Для нас було недоступним усе. Така бідність часто переростає в убогість духу.
Після смерті матері я почав працювати, і трохи тебе забув. На горищі висів тепер замок, бо хтось покрав білизну. А попередній просто поламався, й ніхто не хотів купувати. Люди, що мешкали в нашому будинку, жили ненабагато краще, ніж ми, доки не змінились часи.
Часом я піднімалась туди, коли сварилась з батьками, а якось мати заявила, що я, певно, воджу туди хлопців, і колись мене зґвалтує якийсь наркоман. Як можна було таке сказати! Взагалі, батьки розмовляли зі мною дуже грубо. Моя сестра вийшла заміж за алкоголіка і теж почала пити. Часом вона приходила під школу, і я давала їй копійки, що зекономила на обідах. Але сестра ніколи не приходила до батьків просити допомоги. Ніколи! Це вона подарувала мені на день народження свою випускну сукню. Я боялась принести її додому, бо мати довідалася б, що я зустрічаюся з сестрою. Вона б викинула ту сукню в сміття. Тому я сховала сестрин подарунок на горищі, а вже потім мені спало на думку переробити її до невпізнання і піти в ній на шкільний новорічний карнавал. Знайшла вдома стару штору й доточила рукави й поділ.
І ти ходила на карнавал?
Ні, я захворіла на грип тоді. І, правду кажучи, мені це не було вже потрібно. Я стільки разів уявляла його собі.
Я бачив тебе у цій сукні уві сні.
(Чи в якомусь іншому світі.)
Сестра померла через рік. Тобто загинула — її зарізали в п’яній бійці. Вдома про це не говорили. Я навіть не сміла сказати в школі, що моя сестра померла і я сумую за нею. Бо я її любила. Вона мені подарувала єдину коштовну річ, яку мала, — свою випускну сукню. У мій день народження. Батьки щось купували за півроку і казали, що то мені буде на день народження.
(А мені мама на день народження пекла яблучний пиріг.)
Розумієш, я мусила зробити ту сукню своєю, хоч не вміла ні шити, ні вишивати. Щоб тільки я знала, кому належала сукня раніше.
Ти перетворила її на небо з зірками, сонцем і місяцем. Воно в космосі так і виглядає, коли вийти за межі земної атмосфери.
Скільки років вони не бачились, відколи батьки її переїхали? Вона б так і далі росла на його очах, але якось мама покликала його допомогти винести одежну шафу пожильцям з п’ятого поверху. І він зустрів її в передпокої з великою картонною коробкою в руках. Лице її було як біла маска, але коли вона упізнала його, то відгорнула газету. Н. побачив жмути переплутаного золотого і срібного дощику поверх ялинкових прикрас. Вона знала, що він бував на горищі! Можливо, якби не було цієї миті, він би забув про ту дівчинку. Вона зникла б назавжди, і він втратив би єдину відраду. Н. думав про неї, навіть коли сидів коло мертвої матері, одурманений запахом розігрітого воску. І коли підмітав вулицю чи прибирав сніг, то дивився на вікна, через які вона колись дивилась. Тепер він робив усю роботу сам. Приймав рішення, ходив до контори, сам прибирав сніг і опале листя, мив сходи. Навколо нього обертались зорі, місяць і сонце, і раз на рік, наприкінці грудня, він знімав замок з дверей на горище, щоб вона могла увійти і вийти. Бо сукня може їй знадобитись. І протирав тріснуте дзеркало від пилу й павутини. То було правильне дзеркало, дивлячись у яке, людина не почувалась самотньою, бо бачила себе і себе.
Коли вона виросте, то відірве від сукні бутафорські рукави і поділ, повитягує золоті й срібні нитки, позбудеться сонця на правому, а місяця на лівому плечі. На той час усі забудуть, кому належала та сукня. Вона зможе її забрати з горища, притулку для заплаканих мрійників. І відпустить його. З нею нічого лихого не трапиться, не здійсняться пророцтва батька й матері, які нібито бажають добра, а насправді забирають усі шанси бути собою. Не таким, як вони, як усі інші.
Він прокидається у холоді й темряві і перед ним розчахуються бронзові двері пекла. Ті самі темнозелені панелі, оббиті вантажниками шаф, диванів і двоспальних ліжок, шорсткі й холодні металеві східці на горище, на дроті забуті рушник і шкарпетки… І тінь, підвішена до балки, відкинутий ящик з-під посилки. Мертві вуха оживають від твого власного крику, що схожий на крик звіра.
Н. розгортає листя й дивиться у світанкове небо, обрамлене чотирикутником дерев — криницю, з якої не вибратися, бо в цій криниці живуть, і нічого, звикли, бо можна й так — на дні. Розум не може змиритися з реальністю — білою дорогою в небі, по якій можна ступати спокійно, весело й твердо. Та це розум, обтяжений знаннями, нашпигований цитатами і озброєний вертким язиком. А таким, як H., залишається розповідати свою історію самому собі, домішуючи до неї вигадку. І вірити в те, що одного разу він ще побачить Безсмертних і Досконалих. Цього разу вони помітять його на дні й спустять драбину. Н. підніметься в небо і побачить, що воно саме таке, яким його бачила та маленька дівчинка, коли вишивала на горищі срібними й золотими нитками.
Він повертається з лісу, ступаючи по листі, вкритому памороззю, зупиняється перед будинком з проваленим дахом, вибитими вікнами й знятими дверима. Він заходить туди, вдихає запах плісняви, бачить сліди тимчасового людського побуту: підремонтовану пічку, накриту бляхою, закопчену каструлю, пожовклий календар, порваний черевик, розірваний матрац і покинуте осине гніздо в кутку.
— Розкажи, Сіренький, як ти мене знайшов.
— Як ми позбирали усі яблука й горіхи, то нас мали відвезти. Але ніхто не приїхав за нами з нашого інтернату, бо ми були новенькі і про нас забули. Ми хотіли їсти і дуже померзли. Весь час падав дощ, і сарай протікав. Я не пам’ятав дороги до нового інтернату, тільки до старого. Але Катя казала, що можна знайти роботу в місті, й забрала з собою Ігорка й Семка. Кликала і мене. Я теж пішов.
— І ви заблукали?
— Катя заблукала, і ми з нею. А тоді я впізнав залізничну колію і сказав, що ми можемо повернутись у мій старий інтернат. Я не сказав їм, що його закрили. Та всі були такі змучені, що це вже не мало значення.
— І тоді ви прийшли…
— І побачили тебе. Ти ще не хотів нас пускати.
— Неправда.
— А що ти хотів? Прийшли чужі люди. Добре, що я впізнав тебе потім. І подумав: «Ну, раз з ними Сіренький, то боятись нема чого. Сіренький не приведе бозна-кого».
Осінь 2011 року.
