— Часто доводиться жертвувати своїми принципами, Варваро Федорівно...
— Я не з тих людей, Якове Васильовичу...
Я дивлюсь на її жовто-червоні, нафарбовані губи, на жовто-золоте мите волосся, на сухий упертий ніс і почуваю, що вона, справді, навряд чи може пожертвувати чим-небудь.
— Але як же ви гадаєте улаштувати свої відносини до Панаса Павловича?
— Та ніяк! Він заспокоїться, покине вироблять дурниці й поверне до сем’ї.
Вона помалу зиркає на мене й береться за свої подушечки.
— Хм! А як не поверне?
— А як не поверне, то це його діло. Але тоді ні сина, ні дочки не побачить ніколи.
— Добре! Одначе в інтересах своїх дітей ви повинні піти на уступки.
— Інтереси своїх дітей, Якове Васильовичу, я розумію краще, ніж Панас Павлович. І через те не можу віддати сина в руки людини, яка буде показувати йому приклади розпусти.
— Розпусти?! Панас Павлович?!.
— Так, розпусти!
— Та він же любить цю дівчину, Варваро Федорівно, любить. Для того ж і хоче розводу, щоб...
Варварі Федорівні на щоках виступає по невеличкій оранжевій плямочці. Одначе вона тим самим тоном каже:
— Люблять і тих, що в публічних домах.
Я кашляю, проводжу рукою по голові і тільки тоді кажу:
— Мені здається, що ви мало маєте підстав проводити такі аналогії.
— Так? — злегка підіймає вона кінчики губ, тим показуючи немов би посмішку. — А мені здається, що підстав занадто багато. А втім, ми з вами не зійдемось, ваші погляди інші. Та річ не в ваших поглядах, розуміється. Для мене кожна жінка, що має позашлюбні відносини з мужчиною, є проститутка. От і все.
— Чекайте ж, Варваро Федорівно! Адже тих відносин, про які ви кажете, нема у них. І вам це добре відомо.
— Але вони будуть, коли він піде до неї. І віддати свою дитину в той дім, де...
— Вибачайте, але для того ж Панас Павлович і клопочеться про розвід. Згодьтеся на розвід, вони повінчаються й ніякої розпусти не буде...
— Не можу згодитись, бо не можу піти проти своїх переконань.
Я мимоволі розводжу руками. Варвара Федорівна набирає лівою рукою фарби й намазує ніготь.
Ми ще довго балакаємо, але Варвара Федорівна ніяк не може зламати свого принципу, що людей розводить тільки смерть.
На столі стоїть самовар давно, але вони не п’ють без мене чаю. Панас Павлович уже має свій звичайний вигляд: акуратно зачесаний шапочкою, вимитий, причепурений. Він навіть іронічно-добродушно жмуриться й намагається пускать дотепи, але часто немов спотикається й тоді очі стають знову зляканими і кліпають непорозуміло.
Олександру Михайлівну я не бачив, мабуть, з місяць, і вона видається мені змарнілою і схудлою. Але зате й подобається більше, — раніше в її красі було занадто багато правильності, непорушності і якоїсь туповатої строгості. Тепер хвороба, чи страждання, зробили її більше простою, людяною.
Вона наливає всім чаю, причому довго дивиться декілька разів проти світла на склянку Панаса Павловича й підливає з самовара; Панас Павлович не п’є міцного.
Я приступаю до викладу. Панас Павлович то іронічно усміхається, то червоніє і смішно сердиться, схоплюючись і наміряючись бігти до Варвари Федорівни. Олександра Михайлівна спокійно й поважно садовить його на місце і знову слухає мене з такою увагою та напруженням, з яким це роблять тільки глухі: витягнувши шию й не одводячи від мене очей.
Коли я кінчаю, Панас Павлович сидить притихлий і задумливий. Він не каже ні слова й перебирає по столі пальцями, роблячи згуки, як на барабані. Олександра Михайлівна думає про щось скупчено, немов про себе щось вираховує.
— Та-ак!.. — нарешті із зробленою й ніяковою іронією каже Панас Павлович. — Все це не так весело, як варто б того сподіватись.
І пильно, короткозоро починає розглядати дряпинку на своїй руці, тонкій та ніжній, як у жінки.
— На мою гадку, Панасе Павловичу, — якомога спокійніше та недбаліше (щоби цим загладити гострість самої думки) кажу я, — треба викрасти Діму у Варвари Федорівни...
Як я й сподівався, обоє скидуються очима злякано. Мені цей ляк приємний: значить, їм дуже страшне те, що я пропоную. А хіба не приємно посунути когось на страшне?
Я ще спокійніше усміхаюсь, одпиваю чаю й говорю далі так, неначе балакаю про звичайну річ, що трапляється на кожному кроці.
— Так, викрасти... Це найпростіший спосіб розв’язати питання. Законним чи, краще сказати, юридичним шляхом, ви нічого не можете осягти. Закон у таких випадках стоїть собі на боці. Але, коли одна сторона одніма у другої дітей, то закон не втручається. Добровільною згодою, це вже видно, ви нічого не доб’єтесь. Значить, лишається той спосіб, який я пропоную.