В пам’яті стоїть настирливо одна картина. От я підхожу до будинку, в якому має бути зібрання. Я — комітетчик. Зібрання районних агітаторів. А, хай тобі біс!
І раптом згадую слова Нечипоренка: «Це ж ваша молодість була». І зразу обхоплює радість. Так, власне, це була молодість. Я тужу за молодістю. В цьому вся штука. Коли б моя молодість пройшла десь за варстатом, я так само згадував би її з болем, сумом і дзвенячою тугою. Важна суть, а не форма. Суть же — це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва. А форма все, що хоч: вірші, революція, кохання, варстат.
Так, розуміється, в цьому корінь усього. І ніякої зради немає з мого боку. Мене самого зрадило життя, одібравши в мене молодість. Звичайно, все діло тільки в цьому! Інакше могли б згадувати тільки ті, хто брав участь у революції? Смішно.
Додому вертаюсь, бадьоріше. Хутко пройде весна і минуть всі її настрої...
В кабінеті застаю Сосницького. Як тільки дивлюсь на нього, зараз же бачу, що він має якесь прохання до мене. В мені прокидається веселе, зле бажання помучити цього самовпевненого, важкотілесого чоловіка.
Сосницький жваво підходить до мене на зустріч, здоровкається, хляпає мене по плечах. Він усіх хляпає по плечах. Як і я сам, він з тих інтелігентів, що кажуть звожчикам, льокаям, дідусям-швейцарам «ти», «братєц», що хляпають своїх знайомих по плечах, животах і, загалом, скрізь і завжди почувають себе на місці.
— Ти що ж це, Якове, зробив з моєю дружиною? Га? От комик! Та через що це ви горщика розбили?
Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, хто хляпає дужче й певніше, займає пануюче становище. А в іншого з’являється запобігливе підхіхікування.
— Та ні, справді, слухай, що сталось?
Я дивлюсь на його товстий, в’ялий, з круглими, крихотними ніздрями ніс, на голубі очі, на жовтяву гриву на голові, й у мене з’являється зловтішна радість: ніякої схожості немає в Андрійка з цим чоловіком. І знову хочеться спитати, чи знає він про сумніви Соні. Вона запевняє, що нічого не казала йому. Але хіба їй можна дати віру? А як знає, то що він почуває до мене й до Андрійка? А в тім, яке може бути батьківське почуття у цієї ледачої, розхристаної, сластолюбної людини? От він прийшов позичити грошей. За гроші він продасть і Андрійка, і Соню, і самого себе. Хіба купити Андрійка в нього?
Я знов пускаю незначний порожній дотеп про дамські настрої й розлягаюсь у фотелі.
— Дурниці, їй-богу! — сміється Сосницький. — Сидить у спальні і плаче. Обідать чомусь не варили. Взагалі, паршива справа, Яша, — каже він, криво усміхаючись і витягаючи цигарку.
«От зараз попрохає грошей».
— Так, не вдалось життя. «Не зійшлись характерами», як ти кажеш. Найкраще, звичайно, найблагородніше це — потиснути одне одному руки й розійтись.
Він замовкає, ходить по хаті, важко навалюючись на кожну ногу й дивлячись у землю. Іноді він зиркає на мене, і я схоплюю в його очах чудну, пильну увагу, немов він слідкує, яке вражіння роблять на мене його слова.
— Пусте! — кажу я, широко позіхаючи. — Завтра зате матимеш на обід цвітну капусту. — (Його улюблена страва.)
— Ні, Якове Васильовичу, річ не в цвітній капусті. Не любить мене Соня, от що!
Він вимовляє ці слова серйозно, рішуче й тихо. Потім додає трохи хапливо:
— Я не в претензії, я не в претензії. Давно вже знаю...
І знову ходить, так само поглядаючи на мене. Що за чортовиння?
Таких балачок у нас ніколи не бувало. Що йому треба від мене? Випитати щось хоче, чи що?
Я знов позіхаю і, усміхаючись, кажу:
— Ти що, програвся вчора, чи що? Чого таке скигління?
Його, як помітно, починає дратувати мій тон.
— Ні, виграв! — сухо говорить він. — І можу тобі дати триста карбованців на рахунок мого довгу. От, маєш!
Він виймає гаман і одраховує з пачки триста карбованців.
Я збитий цілком з пантелику і на цей раз зовсім щиро не розумію нічого.
— Так у чому ж річ?
Він червоніє й, дивлячись мені просто в очі, одповідає:
— В тому, що я не можу більше виносити такого життя. Соня — женщина гарна, розумна, чесна, але... але, коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, ніж з дурною й підлою. Цілий рік це вже тягнеться. Довго розказувати.
Він одходить від мене, іде до вікна і зараз же швидко вертається.
— Ну, добре! З цим нічого не зробиш! Значить, який вихід? Розійтись. Чудесно! Але ж не я винен? Так? Виходить, з якої ж речі ти ставиш мені умовини? Я пропоную: я беру Андрійка, вона Василька. З Андрійком я можу жити, — йому вісім літ. Василько має тільки два роки. Ясно, що йому тепер потрібна мати, а не батько. Ні-за-що! Мало не істерика. Н-ні-за-що!