Через декілька днів налагодилися робочі контакти і з керівництвом Дому. Ми спільно узгоджували, які приміщення можна займати, а які - ні, оскільки там знаходяться цінні речі, експозиції. В наступні дні ми діяли у повній злагоді і разом вирішували як максимально забезпечити повноцінне функціонування штабу. Часто жартували, що між нами налагодилися контакти як між терористами і їхніми заручниками. Література з психології описує, що часто ці стосунки переходять від початкової неприязні до психологічного контакту і спільного бажання разом вирішити проблемну ситуацію.
На останньому етапі Наталія Пилипівна і її заступник Ольга Пилипівна вже повністю усвідомлювали важливість штабу Українського Дому для революції і відчували себе майже співучасниками діяльності та функціонування штабу.
15 лютого ми зробили прощальний революційний «фуршет». В одному із залів зібрались усі керівники та активісти підрозділів революційного штабу. Наші кухарі наробили канапок. Ми вперше купили шампанське. До того в Домі був жорсткий «сухий закон»: якщо охорона на вході виявляла у когось спиртне - виливала у смітник. Оргвідділ підготував грамоти, якими нагородили активістів революційного штабу. Атмосфера піднесена, навіть переможна. А мені було до болю сумно. Ось ми зараз роз'їдемось - і закінчиться ціла епоха, можливо, найбільша пригода в житті кожного з нас.
Близько одинадцятої вечора почали сідати в автобуси. Санітарна служба домивала поверхи будинку. О 23.30 автобуси рушили до Львова, забравши з собою останні групи залоги фортеці Помаранчевої революції. Залишилися зі мною мої заступники і помічники. Векша і Птах були у Домі від першої до останньої хвилини. Разом ми востаннє пройшли поверхами, згадуючи революційні дні. Революційний штаб Українського Дому цілковито відповідав своїй назві. В буремні дні революції він об'єднав українців з усіх куточків держави. Тут не було поділу на Схід і Захід. Наш штаб - це була одна родина, Український Дім. Дім - для всіх українців.
Я хотів останнім вийти з будинку, тому попросив друзів почекати мене на вулиці. Ще вчора тут вирувало життя, а нині в приміщенні було моторошно тихо і пусто. Опівночі 15 лютого я покинув Український Дім і передав повноваження офіційній охороні.
Український Дім був незвично самотнім і в ту мить, здавалось, сумував разом зі мною за тими незабутніми бурхливими хвилинами революції.
Не хотілося йти в готель і не було бажання спати. Ми пішли випити кави у підземний перехід під спорожнілим Майданом. У те саме кафе, де проводили нараду в першу ніч, коли опівночі наша перша група зі Львова приїхала до Києва. Теж опівночі.
- От і все, революція закінчилася, - промовив я, коли ми почали пити каву.
- Цікаво, яким буде переголосування? - спитав Микола.
- Тут нема чого хвилюватися. Переможе, без сумніву, Ющенко з великим відривом. Точніше, ми вже перемогли, просто перемогу треба формалізувати.
- Чи знову треба буде виїжджати до Києва? -запитав Птах.
- Можливо. Час покаже. Але це вже буде щось зовсім інше. Революція вступила у нову фазу, мирну.
Ми ще довго мовчали. Що нас чекає у майбутньому?
- Хлопці, я переконаний: це були найкращі дні в нашому житті, і не так важливо, що буде потім. Ми маємо бути щасливі, що у вирішальний для України момент були в потрібному місці і в потрібний час. Ми зробили все, що могли зробити для України. І це найголовніше.
- Цікаво, чи хтось про це згадає колись, чи оцінить?
- Це не має значення. Коли за патріотизм очікуєш подяки, це вже не патріотизм. Та й хто має нам дякувати, хто має таке право? Ми боролися за Україну. І Україна стала іншою. Українці стали кращими. Чи не вперше за час незалежності ми відчули себе великою нацією, яка сама вирішує свою долю і своє майбутнє. Про Україну заговорив весь світ. Україна стала популярною у світі як ніколи. Ті, хто живе за кордоном, уже не соромляться того, що вони українці. Навпаки. Сьогодні вони горді, що є українцями. Але найголовніше - українці в самій Україні врешті відчули себе господарями. Кожен зрозумів, що це його держава. Що він несе відповідальність за її майбутнє. Українська нація вийшла на принципово новий рівень розвитку. Звичайно, будуть розчарування, бо піднесення не може тривати довго. Потім будуть нові рубежі. Бо помаранчева революція - це тільки етап, хоч і визначальний, до побудови нової потужної України. В одному я впевнений: нація, яка породила Майдан має велике майбутнє.
Після короткої паузи я промовив:
- У мене тільки одне бажання: щоб у цьому житті нам випав ще не один шанс прислужитися нації, так, як під час цієї революції.