Так от, саме тоді фінське бідняцтво працювало на своіх полях, а радніше - на невеличких прогалявинах, куди роками зносило та звозило землю, настелюючи її тонкими шарами на каміння. І пам'ять зберегла мені надовго зворушливі картинки проїзду нашого ешелону через цю симпатичну, густими сосновими лісами закосичену, країну.
Як тільки виривався наш потяг із обіймів віковічних вартових сумирного фінського краю - високих і кучерявих сосон - на невеликі прогалявини, хлібороби фіни - од малого до старого - випростовуючи спини, тепло вітали нас, довго вслід потягові привітно махаючи руками, хусточками, брилями, кепками.
Перед покликом на військову службу я не раз проїздив залізницею по Україні, а недавно - покликаний - їхав і через усю Росію, але ніколи, ніде, ніхто там жодним відрухом не виявляв своєї симпатії чи просто людської привітливости назустріч і вслід потягові. Може це тому, що наше, позбавлене культури, село взагалі недоброзичливо ставилось до всього, що несла з собою міська, індустріяльна культура, а може з якої іншої причини, тільки мені гірко було тоді це констатувати. А таке гаряче вітання нашого потягу отут фінами, що вони, як я добре знав, глибоко не любили нас, представників чужої, владущої нації й знаряддя царського режиму, дуже мене зворушило и надовго примусило серце посилено битися.
В Гельсінгфорсі ми оселилися трохи не в самому центрі міста, в великому, кількаповерховому будинку, з тісним двором, замкненим з усіх боків цим будинком - казармою.
І от тут товаришеві Хомі й не повезло відразу. Ідучи з вокзалу, ми, з наказу начальства, для чогось позакладали в рушниці повні заряди бойових патронів (чужа, завойована країна?). І коли дійшли вже до казарми й було наказано рушниці спорожнити від набоїв, товариш Хома, не встигши витягти патронів надворі, вже в темному коридорі другого поверху казарми почав це похапцем робити, і раптом, коло мене, під лунким склепінням будинку, в пітьмі гостро пролунав постріл.
Це була велика прикрість, що могла наробити не мало шелесту, але грізні поклики начальства втихомирили масу солдат, що, як отара овечок, почала була борсатися з переляку, загрожуючи панікою; миттю засвітили світло і побачили під стіною блідого, переляканого Мельниченка, що з несподіванки не міг одразу й слова вимовити. Він зробив це не навмисне, не втримавши бойового спуску гашетки, але цей постріл, що, на щастя, вдарив тільки в стелю й нікому шкоди не заподіяв, на погане вирішив його долю й тут, у Гельсінгфорсі.
Коли перед виїздом сюди товаришеві Хомі вже почало було начальство забувати його невправність та непокірливість і потроху давало вільніше дихати від безнастанних позачергових нарядів, то після цього пострілу, діставши відразу десять нарядів на кухню, товариш Хома вже з тих нарядів не вилазив знову ціле літо. Не везло таки сердешному!
Наші обов'язки тут полягали в тому, щоб охороняти всякі інтендантські склади, порохові льохи, офіціяльні установи військового відомства та "священну" тут особу генерал-ляйтенанта Зейна. Нашій роті найчастіше доводилося відбувати варту (зокрема мені) коло якогось низенького, присадкуватого, довгого, з позабиваними вікнами складу, зарослого навколо бур'янами, та на дачі самого генерал-губернатора.
Я знав як ненавиділи і фіни, і російські революціонери та взагалі все поступове тодішнє суспільство цього жорстокого вішателя - вірного царського служаку, - знав, що на нього відбулося кілька невдалих замахів, після яких рясно майоріли в Фінляндії нові й нові шибениці, і в часи, коли відбував варту на його дачі, часто думав, як би легко міг зробити хтось із нас те, чого не щастило зробити досі багатьом відважним головам.
- Дача генерала Зейна містилася на затишному півострові з трьох боків оточеному синьою, каламутною з берега, водою Фінської затоки, густо зарослому вишуканим деревом, якого зразки не скрізь можна знайти й по тепліших країнах. Особливо вражали викохані ряди культурних кущів, що ними обсаджено було безліч стежечок на території дачі.
Посеред саду стояв принадний, двоповерховий будинок-дача, де й містилося його високопревосходительство з усім своїм штабом і родиною.
Згадавши про кущі, не можна обминути спогадом і того, що правили вони, ті кущі, не так мабуть для прикраси дачі, як для... схову шпиків. Кожного разу, коли мені доводилося вартувати на цій дачі всі ми спостерігали, як достоту попід кожним кущем пильно стерегли священну особу царського намісника агенти охранки. Це були напрочуд значні (в розумінні чимось позначені) типи, яких, побачивши раз, не забудеш ніколи. Кожен із них чимось одрізнявся від звичайного типу людей - чи блудливим, невпокійним поглядом, чи дегенеративною мордою, чи, знову, надмірною елегантністю та вишуканістю манер. Коли генерал лаштувався кудись їхати, з багатьох кущів вилазили ці лежобоки й дармоїди і сповняли собою (чоловіка по вісім, десять) велике авто, яке виїздило з подвір'я попереду генералового автомобіля, а другий, так само навантажений, автомобіль невідступно слідував за самим генерал-губернатором, куди б він не їхав.
У кущах тоді трохи порожніло, залишені там вартові шпики нахабніли до того, що наважувалися з'являтися й проходжуватися доріжками (в час, коли генерал був на дачі, їм це сурово заборонялося), а часто доходило й до того, що, невідомо звідки, до них приходили непевного вигляду жінки, і в кущах, перед нашими очима, відбувалося те, що люди звикли звати оргіями.
Наше караульне приміщення побудоване було в морі, кроків за тридцять од берега, на кам'яних бабах, і добиратися до нього треба було вузенькими, з двох дощок, кладками.
За ввесь час, що мені доводилося оберігати спокій генерала зейна, він один тільки раз одвідав нас, "серенькіх братцев", змилостивившися над нами остільки, що дозволив собі зайти кладочками аж до самого караульного приміщення, кількох із нас про щось лагідно запитав, і подарував, через старшого, карбованця на цигарки - на дванадцять чоловіка.
І от, саме тоді, коли його невисока постать тупцяла хисткою кладочкою, як легко, здавалося мені, можна було копирснути багнетом його високопревосходительний зад і штовхнути грізного й невблаганного для революційних робітників царського сатрапа в глибокі води Фінської затоки!
Звичайно, я далекий був од того, щоб самому дійти такого рішення, але добре пам'ятаю, що думки такі завжди ворушилися в часи вартування на генераловій дачі. А часом просто шкода ставало цього блискучого генерала, що не може спокійно ні дня, ні ночі, ні години прожити, дарма, що охороняють його десятки людей.
Часом генералова родина влаштовувала прогулянки морем, і тоді всю ніч невеличка яхта горіла різнобарвними вогнями й гриміла найвишуканіша музика, а ми, по двоє, стояли статуями - хто на перехрестях доріжок у саду, хто коло парадного входу до покоїв генерала, і під звуки чарівної музики, не можна сказати, щоб настроювалися на патріотичний лад.
На мій жаль, жодного разу не пощастило моєму другові Хомі Мельниченкові потрапити зо мною в цей караул, бо виряджали сюди тільки тих солдатів, хто мало мав покарань і взагалі був у начальства на оці, як гарний служака. Не знаючи, які думки обтяжували мою голову під час варти на дачі (правда, то ж були тільки думки, далекі до здійснення, дуля в кишені, можна сказати), очевидно, начальство приписувало до таких служак і мене. Правда, не за те, мабуть, що служака з мене був добрий, а може за те, що саме тоді, одержавши з дому свого фотографічного апарата, я виявив себе в роті за фотографа і мав багато прикрих годин і днів, примушений у всяких поставах і настроях фотографувати своє начальство - від отдєльонного Уткіна, через взводного Герасимова й до обох фельдфебелів-підпрапорщиків із супружницями й со чадами...
Згадую про свій фотографічний апарат і свої фото-аматорські знання тому, що стали вони мені потім у великій пригоді - і під час війни і, особливо, в полоні, не раз відігравши ролю чинника, що рятував моє життя.