Капітан Борисенко був типовий запорожець - товстий, здоровий - на велетенській білій кобилі, козарлюга з довгими вусами, що пишно звисали вниз покозацькому; над усе в світі любив він солдатські пісні, а з-поміж них - пісню про Дуню та про її сарафан...
Коли двісті п'ятдесят чоловіка його роти, вишикувані по чотири, і ввесь приналежний до роти обоз розтягалися довгою гадюкою на кам'янистому фінляндському шляху, капітан Борисенко, їдучи аж геть позад роти, несподівано набирав у легені свої, подібні до ковальських міхів доброї кузні, повно повітря, і раптом голос його, через голови півкілометрової живої стрічки, долітав до найпередніших. Він тільки вибухав двома складами:
І вся рота потомлених, спітнілих, очманілих людей, як один, підхоплювала той несамовитий вигук, і споконвічні сосни, обабіч дороги, здригалися від голосного задерикуватого:
Галасливо, бадьоро лунала пісня з двохсотп'ятдесятьох горлянок, без допомоги вже капітанового міху, аж поки не доходило до сороміцького, де говорилося, як "таракан проїв Дуні сарафан":
Тут капітан Борисенко, солодко заплющивши очі й гордо піднісши вгору голову, викидав на п'ять кілометрів новколо себе:
Солдати радісно підхоплювали цю начальствену вольність, їм зникала десь утома, кроки ставали впевненіші, обличчя ясніли поганими посмішками, від чого робилося млосно...
А ще дуже любив капітан Борисенко побавитися з Гопфенкштанктом.
Якось так завжди виходило, що ця, зле покарана долею, людиноподібна постать у поході відставала, швидше за всіх нас утомлюючись під тягарем дохідної викладки. Брудний піт, перемішуючися з пилюгою, яку Гопфенкштанкт безнастанно витирав рукавами брудної гімнастерки, перетворював його обличчя на машкару негра з червоними, запаленими, навіть загноєними очима. Вся одежа йому розхрістувалась, якось незвичайно мокріла; неймовірно важкі, незграбні чоботи виверталися носками праворуч і ліворуч, він ледве-ледве плентався, очевидно, ніяк не розуміючи - для чого, в ім'я чого всі ці муки.
Капітан Борисенко командував роті прискорити крок, рота далеко позад себе залишала Гопфенкштанкта, він губився, нарешті, десь за перевалом, і зовсім зникав, утрачаючи з-перед очей роту. Тоді капітан нашвидку наказував роті зупинитися, бути "вольно" (відпочивати), а горнистові - сурмити збор.
Минало і п'ять, і десять хвилин часу, поки з-поза горба не висувалась виснажена, карикатурна постать невдахи солдата, капітан Борисенко, зловтішно накручуючи свого запорізького вуса й підморгуючи поверх голів роти, соковитою лайкою, вигуками й залякуванням військово-польовим судом за дезертирство напосідався на нещасну людину, а коли відсталий доходив до роти, наказував йому бігти далеко-далеко вперед, поперед ротою, на велику втіху тим, хто втратив уже під муштрою всяке людське почуття, в кого царська казарма й ці безнастанні переходи видушили рештки свідомости навколишнього.
Гопфенкштанкт біг - не біг, а плутав безсило ногами, крутився, спотикався, поки, нарешті, падав і лежав непритомний.
Рота рушала вперед, доходила до переможеного, хтось лив із баклажки в обличчя жертві воду. Жертву підводили й люто наказували маршувати далі.
А через два-три кілометри - знову та сама історія з незначними варіяціями.
Так капітан Борисенко заробляв собі авторитету й слави серед своєї роти... І може з нього непоганий був психолог, бо без того авторитету поводження його з солдатами на відпочинку - брутальна, безмірна жорстокість, непотрібна суворість і, нарешті, ганебне страхопудство, як пізніше виявилося на війні, не довели б капітана Борисенка до добра вже за перших боїв... Але про це - пізніше.
Безупинно подорожуючи бойовим порядком, зупинилися ми на кілька днів у фортеці Кюммене в Фінляндії. Це була мізерна, жалюгідна загорода, з допотопними земляними валами, густо зарослими бур'яном, і справляла вона вражіння, з своїми позавалюваними, мохом укритими бійницями, якогось забутого серед степу восени запліснявілого куреня. Будував цю фортецю, казали нам, ще Петро перший.
Наближався день повного соняшного затемнення 1914 року, і тут мені згадуються ті накази, що їх писали полкові - освічені і, здавалося б, розумні люди. Поза тим, що всім нам наказано було роздобути по шматочку скла, заздалегідь його прокоптивши, і тільки через нього дивитися на затемнення, тут іще писалося, що, оскільки німець - дурень, то можна сподіватися, і так, напевне, й станеться, що вся численна армія його, не знаючи такого способу, дивитиметься на затемнення неозброєними очима, посліпне вся, як є, і тоді ми ту армію голими руками, як горобенят, передушимо.
Не знаю, може такі байки й підбадьорювали когось із найнерозвиненіших, чи зовсім неписьменних солдатів, але думаю, що багато все ж таки було й таких, що не могли не добачати з тих наказів, що якраз оте начальство, яке їх писало, справді безпробудно дурне...
Цілий місяць од початку оголошення війни блукали ми по Фінляндії вздовж і впоперек, мабуть чи не для того, щоб запаморочити голови фінському населенню показом своїх численних сил (що-день-два з'являлися ми з зовсім несподіваних, протилежних боків, зупинялися над берегом моря, копали шанці, укладали поверх бліндажів акуратні мішечки з землею...). Які це наївні були підготування, порівняно до того, що ми потім побачили й пережили на справжньому фронті!
Мандруючи, ми об'їдали й обпивали населення, і дедалі більше нудилися з такого дурного поневіряння без діла.
Безнастанні чутки, що, невідомо звідки з'являючись, обплутували нас густим павутинням, хвилювали, лякали, а часом і зовсім приголомшували свідомість. Газет нам читати не давали, а всю інформацію про переможний похід углиб Німеччини нашого "побєдоносного" війська нам вичитували щодня з наказів на зупинках, коли, неймовірно потомлені, ми радніші були бодай хвилинку відпочити - і тілом, і душею, ніж вислухувати галасливі реляції про всі блискучі події на полях боїв.
В моє розуміння ніяк не вкладалося, як це може, в наслідок одного якогось бою, загинути отака величезна сила людей, як цілий полк, а про те, що в боях із німцем лягали часто цілі наші полки, ми чували вже не раз, розуміється, не з переможних реляцій із дієвої армії...
Товариш Прайс, рядовик із шостої роти, що з ним я ближче зазнайомився в поході, часто на зупинках розводив якісь плутані теорії про те, що така війна справді не протримається далі місяця-двох, бо є в світі, мовляв, якісь непереможні сили, що надприродним способом на людство впливають.
Товариш Прайс, жид із походження, жив в Америці, - належав, як він казав, до якоїсь проповідницької сектантсько-баптистської чи ще якогсь там організації, всі тягарі походу сприймав навдивовижу спокійно, і це часами давало мені певність, що й справді, може якісь могутні, надприродні сили, що їм так глибоко вірив товариш Прайс, утрутяться в те божевілля, що діялося на просторі від Німецького до Чорного моря і, поки ми ще зберемося на фронт, фронту вже й не стане... Товариш Прайс вірив.
А тут полковий священик, за всякої нагоди, мабуть, навмисне зговорившися з начальством, щоб не дати змоги нам відпочити, колись випростати потомлені ноги, задубілі спини, - полковий духовник за всякої нагоди й просто без ніяких нагод відправляв урочисті молебні просто на повітрі, "О дарованії побєди благовєрному імператору", примушуючи й нас годинами вистоювати й виспівувати, а вони, ці закликання Бога на допомогу нищити ворогів, зовсім не настроювали войовничо.
Я бачив, як після таких молебнів хлопці розходилися з похнюпленими головами, кожен заглиблювався в себе і, здавалося мені, думав зовсім не про "побєди" і не про "благовєрного".